Застарілий лінгвістичний міф [2000. -- К., 2020. №41, с. в4 - В5].

   В нотатках херсонця Юрія Анісімова [«Запад – Юго-восток: противостояние продолжается?»  «2000», №38 (960). 612.XI 2020 р., С. B5]
 аналізувалися підсумки 1 туру українських місцевих виборів.
   Окрім оцінювання електоральних спроможностей тих чи інших політичних спектрів, автор торкнувся й мовного аспекту Півд.Сходу України.
 Анісімов мотивував потребу зазначеного макро-регіону в офіційності руської (або ж т.зв. «російської»!) мови тим, що носії цього сх.‑слов'янського
 лінгвістичного явища колонізували Півн.Причорномор'я і Донбас паралельно з носіями “української” мови. Вірніше — спільно з носіями декількох
 українських мов!
   Але мені видається, що така апологетика — дещо опортуністична. Хоча угодовський підхід до проблеми захисту в Україні руської (“російської”)
 мови притаманний майже усім її оборонцям. Як на українських теренах, так і в РФ!

   Більшості рос. освітян принадно, в цілому, вважати нині домінуючу на своїй території мову — “споконвічно своєю”. Хоч наука означену тезу —
 не підтверджує!
   Справа в тому, що руська мова за своїм походженням не російська, а одна з українських, родом з Києва та Вишгорода. Так само, як і
 англійська мова не півн.-американська, а одна з британо-германських. А саме мерсійська! Родом з Оксфорду! Поруч з уессекською (вже
 асимільованою англійською). З “кокні” (ще жевріючою). З нортумрійською (живою й понині). З кентською (теж асимиільованою “мерсійською”). В
 Спол. Штатах же — англійська (мерсійська) мова — прибулець. Хоча відсоток англомовних громадян США сьогодні вищий, аніж таких у самій
 Великій Британії.
   Аналогічно й в Україні! Автохтонною руською (києво-руською, або ж т.зв. “російською”) мовою нині користуються у побуті близько половини
 мешканців нашої країни. В суч. Росії ж — більш ніж 4/5.
   Хоча в 12 — 15 ст. києво-руська мова в Півд.Русі домінувала. В 16 — сер. 20ст. — вона залишалася однією з (поруч з полтавсько-черкаською,
 східно-поліською [мовою відомого  спікера ВР України — І.С. Плюща] і галицько-наддністрянською) — найпоширеніших в Україні.
   Міфологема про «російськість» руської мови (попри написання у Києві – і «Слова о полку Ігоревім» в 1187р., і «Слова про погибель Руської
 землі» в 1238р., і передмови до «Київського Псалтиря» в 1397р. [писаної мовою, тотожною мові тогочасної московської «Задонщини»], і 
«Сказання про Дракулу воєводу» в 1480‑ті рр. [писаного мовою, тотожною мові тогочасного «Судебника Івана III»]) була задекларована П.О.
 Кулішом в сер. XIXст.
   Ця думка (але в достатньо «сирому» вигляді) лунала ще до Пантелеймона Олександровича, але вона набула вигляду догми саме з під його
 пера.

   Сам факт існування перелічених нами вище давньоруських текстів, – вже серйозно аргументує за київський грунт руської (т.зв. «російської»)
 мови. Проте ще можна було б сперечатися щодо місця написання зазначених творів.

   Остаточну крапку у вирішенні цієї проблеми поставила Новгородська арх.експедиція МДУ. Зусиллями її співробітників (А.Залізняком, Б.
Крисько, В.Яніним та ін.) була винайдена і досить дошкульно розроблена мова старо-новгородських берестяних грамот. Ільмено-словенська!

   Процес же асиміляції цієї мови давньоруською був блискуче описаний А.Залізняком [Древненовгородский диалект. 2‑е изд. – М., 2004. – С. 5,
 284 – 285]. Автор переконливо показав поступове (впродовж сер. XII – поч.XIVст.) поширення в Граді-над-Ільменєм київської мови та заміщення
 нею місцевої.
   Приміром! Наприкінці 12ст. берестяні грамоти Новгорода поділялися на 2 великі групи. Одна з них була написана місцевим діалектом, а інша –
 мовою, тотожньою мові «Слова о полку Ігорєвім». Остання ж впродовж 13 ст. поступово витискає в місті автохтонний старо-новгодський (ільмено-
словенський) діалект.
   Негаразд те, що берестознавці (націлені на вивчення та аналіз саме старо-новгородських текстів) процес приходу на Циркум-Ільменщину києво-
руської мови зазначили досить контурно.
   Приблизно ті ж самі асиміляційні процеси відбулися і з кривицьким (старо-тверські берестяні грамоти), і з в'ятицьким (3 старо-московські
 берестяні грамоти поч. 14ст.), і з сіверським (гіпотетичним), і з радимицьким (теж гіпотетичним) архаїчно-східнословнськими діалектами.            


     А яка ж доля спіткала києво-руський діалект на своїй батьківщині? В Матері Міст Руських?

В Полоцько-Мінському і в Перемишльсько-Галицькому князівствах, в силу їхніх специфічностей, почали дисимілюватися, на базі перенесеної в означені землі вранішньої форми давньокиївского діалекту (зразка тексту «Правди Ярослава Мудрого» 1019 року), – особливі говірки.

У Полоцьку – десь з межі X – XI ст. За князювання Ізяслава Ярославича («Рогволодича» з діда по матері) і появи з ним там середньо-наддніпрянського (тодішнього гатунку!) боярсько-дружинницького оточення.

В Перемишлі ж (а потім – в Галичі) – з ост.чверті XIст. З князів Рюріка, Володаря, Василька Ростиславичі та їхніх боярів, дружинників та глашатаїв. Теж середньо-наддніпрянського (взірця кін. 11ст.!) походження.

Більшість же давньоруських (гол.ч. удільно-ротаційних!) земель в 11 – 1ст. продовжували орієнтуватись на київський мовний взірець та його семантико-граматичну динаміку у часі.

До середини ж XIVст. сформувались у достатньо виразні діалектно-особливі говірки Литви-Білорусі і Галичини. Останню, окрім того, з сер.13‑го і до поч. 16‑го ст. охопили (разом з Волинню) нові складні (у т.ч. як койнізаційні [суржикаційні], так і дисиміляційні) лінгвістичні метаморфози.

З формуванням Великого князівства Литовського, Руського і Жмойського (ВКЛ) і його територіальної (на схід і, особливо, на південь) експансії, поширюється на нові терени полоцько-мінсько-віленський діалект (старобілоруська мова, інакше – західньоруська мова). Нащадок полоцько-мінського варіанту вранішньої форми києво-руської мови. Диссимілянту Ізяславичів – Всеславичів.

З відвоюванням ВКЛ у пост-ординських улусів (в 15 – сер.16 ст.) значної лісостепової смуги майбутньої України на означений «фронтір» (східноподільско-черкасько-полтавські землі) сунули мігранти не тільки з Сер.Наддніпрянщини – Полісся, але й з «глибинки» ВКЛ. З Білорусі! Звідти українські прізвища: Литвини, Литвиненки, Литвяки, Литовченки, Шумейки, Борейки, Цибульки, Прокопені і баг. ін.

Обидва субетноси розселялися на «фронтірі» мішано. Сформувалося койне (семантико-граматично мішаний діалект, в просторіччі – суржик) пізньокиєво-руського і старобілоруського діалектів.

Саме народне койне, а не таке кабінетне (полтавсько-наддністрянське), як в харківському кабінеті Миколи Скрипника в Харкові в 1928р.! Там тоді, як відомо, зібралися полтавсько-мовні фахівці з УСРР і наддністрянсько-мовні спеціалісти з Галичини. Обидві групи мовознавців й виробили (в процесі кабінетних дискусій) своєрідну мішану, поміж полтавсько-черкаським і наддністрянським діалектами, – мову.

Однак повернемося до 16ст. Зазачене тоді «фронтірне» проти-пізньоординське койне-суржик і стало в ту добу – основою полтавсько-черкаської («суто-української») мови.

В походженні тієї чи іншої мови від семантико-граматичного міксу 2-х близько споріднених мов (чи діалектів) немає ніякої ганьби. Німецька літературно-ділова мова — нащадок ріпуарсько-швабського суржика-койне. Ось спадкоємці інших суржиків: англійська, грецька, каталонська, сербо-хорваьська (нащадок одного з балканських склавіно-антських койне), болгаро-македонська (нащадок іншого з балканських склавіно-антських койне), киргизська мови. Та й ще різноманіття з десятків проміжних говірок, діалектів і мов.

На інших теренах майб.України в сер. – 3‑й чв. ІІ тисячоліття н.е. відбувалися різні койнізаційні та дисиміляційні процеси. Але києво-руська мова в XV – XVII ст. зберігалася в Матері Міст Руських і в Центральному Поліссі. Старобілоруська мова в Києві була тоді однією з 2‑х офіціозних, але вона не була поширена у побуті киян. Серед них продовжувала домінувати (попри тодішні міські старо-білоруськомовні офіціозні тексти «магдебурзького права»)саме руська (києво-руська) мова. В грудні 1648р., наприклад, «спудеї» Києво-Братського Колегіуму привітали З.‑Б. Хмельницького саме руською мовою [Яковенко Н.М. Нарис з історії України з найдавніших часів до кін.XVIIIст. – Київ, 1997. – С.211 – 212]. Мовою, майже тотожною мові майже тогочасного «Житія протопопа Аввакума, писаного ним самим». [Останній, як відомо, вмів церковно-слов'янською лише читати, але не міг нею писати].

Та й в Гетьманскій Канцелярії (в Чигирині) близько третини текстів було (в 1648 – 1658 рр.) написано «російською» (києво-руською) мовою, 60% – старобілоруською (не побутовою на Україні!), 5% – польською, 2% – старо-наддністрянською (частина листування зі Львівським магістратом). Полтавсько-черкаська мова тоді ще була (до «Енеїди» І.Котляревського – 1798‑й рік) безписемною, але інколи попадала (в 16 – 18 ст.) в руські, старобілоруські, польські та чеські тексти. У вигляді записаних пісень. Як напр. відома пісня «Їхав козак за Дунай».

Півн.-східні та півн. руські землі і далі (в 14 – 15 ст.) додержувалися взірців мовної динаміки Києва і Київської Митрополії (попри періодичним подорожам митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі і навпаки). А потім, до сер.XVIIст. (впродовж подальших 150років), мови Києва і Пост-Суздальщини не встигли істотно дисимілюватися. Після ж Переяславської Ради (1654р.) міні-діалектний союз Києва і колишньої Суздальщини поновився.

Мова «спудеїв» Києво-Могилянської Академії, Ф.Прокоповича, Ст.Яворського, Гр.Сковороди майже не відрізнялася (наприк. XVII – XVIII ст.) від мови протопопа Аввакума – В.Татищева – М.Карамзіна.

Більш того! Ціла плеяда рос.письменників (О.Сумароков, В.Тредіаковський, М.Ломоносов [частково], Г.Державін, Д.Фонвізін, Я.Княжнін, О.Радіщев, О.Шишков, І.Крилов, Д.Давидов [ранній етап творчості], В.Кюхельбекер, О.Грибоєдов та баг.ін.) писали саме київским (прокоповичсько-шишковським) міні-варіантом києво-руської мови.

Міф про те, що «російська» мова (як показано вище) в Україні «чужинець», сформулював в сер. XIX ст. – П. Куліш. До нього ж для більшості літераторів (І.Котляревського, Гр.Квітки-Основ'яненка, М.Гоголя, Є.Гребінки та ін.) – полтавсько-черкаське і «московське» наріччя – просто вважалися варіантами (без уточнення їхніх теренів!) руської мови. П.Куліш з однодумцями, догматизуючи факт руськомовності приїжджих (з Санкт-Петербургу і Москви) урядовців, чиновників і військовиків, не побачили такої ж руськомовності (термін «російськомовность» від них!) серед докорінних киян і вишгородців.

Центр.Полісся (без Київської Округи Руського Царства) в ост.третині XVIIст. зазнало масової міграції мешканців Чигирино-Черкащини, які тікали звідти «завдяки» протурецькій орієнтації гетьмана П.Дорошенка і наслідків цього «союзу». А саме – тогочасного розору чигирино-черкаського краю турецько-татарськими походами. Центрально-поліський діалект отримав значного лексичного впливу біженців-черкашан, але зберіг тодішню києво-руську семантико-граматичну основу. 6 відмінків, наприклад (як в «російській» мові), а не 7 (як в полтавсько-черкаській, як в наддністрянській або ж в мішаній поміж нимі «кабінетно-скрипниківській»).

_____________________

Міждержавна напруга – не аргумент для відмови від спільної мови з державою-опонентом.

Вел.Британія двічі (в 1776 – 1883 рр. та в 1812 – 1814 рр.) воювала з США, але від цього не стала відмовлятися від англійської мови. Не стала переходити на нортумбрійську (якою творив Р.Бернс та д.ін.), на уессекську чи на «кокні»-діалект!

«Гібридна війна» Лондона проти Вашінгтона (на боці «конфедератів» – «діксі») під час Громадянської війни в США (1861 – 1865 рр.) не призвела, в свою чергу, до відмови «федералістів» – «янкі» від мови агресора – британців. Хоча в півн.штатах тоді ще були значні нортумбрійська, уессекська та німецькомовна спільноти. Остання – гол. чином з представників міграційних хвиль 2‑ї чв. – сер.XIXст.

____________________________

Щодо юридичного аспекту українських мовних колізій!

У мовному законодавстві не конкретизується та обставина, яка з укр.(південно-руських) писемних мов мається там на увазі. Полтавсько-черкаська, наддністрянська (галицька), «кабінетно-скрипниківська», києво-руська, «пост-скрипниківська» (теж кабінетна) чи буковинська.

Треба орієнтуватись, в першу чергу, на найпоширенішу з них. Як на Україні, так і на планеті. Ще й на ту з укр.мов, яка є однією з 6 офіц.мов ООН. Треба базуватися на києво-руській формі укр.мови!

Якою творили Ст.Яворський, Ф.Прокопович, Гр.Сковорода, В.Капніст, М.Гоголь, Є.Гребінка, Т.Шевченко (прозові твори), Гр.Данилевський, В.Короленко, М.Волошин, М.Зощенко, К.Паустовський, Б.Чичибабін, А.Курков та ін. Цією мовою написана не менша кількісь укр.літ.творів, аніж – полтавсько-черкаською.

Але цю мову, на жаль, вже 28 років пригноблюють на її ж батьківщині. В Києві! Там де на сьогодні кількість руських (києво-руських!) шкіл зменшена до семи. З майже 500 існуючих у місті. Це 1.4% шкіл у Києві. Автохтонна руська мова дискримінується в своїй же колисці! Це фактично лінгвоцид. Упевненість же частини укр.спільноти в кулішівському міфі (про «російськість» руської мови!), цю спільноту не виправдовує. Злочин кримінален! Попри неосвіченності злочинця про здійснення ним порушення прав людини.

Щодо ж 10 статті в Конституції України, то як там трактувати тезу про «захист російської мови»? Що таке формально «російська мова»?

Нею можна вважати ільмено-словенський діалект! Мову старих новгородських берестяних грамот!

Філологи-археографи здобули цих давніх листів тисячами і реконструювали «староновгородсько-берестяну» граматику. Це зараз одне з найвідоміших (після «киЇвської» мовної інфрагрупи та підкарпато-русинської групи діалектів!) давніх сх.-слов'янських архаїчних явищ.

Якщо ж який-небудь громадянин вивчить цю старо-новгородську мову і почне нею розмоляти на теренах України, то його потрібно захищати! Згідно з 10ст. Конституції України.

Руська ж мова – одна з українських!

Тим паче, що сучасно-офійіозна «пост-скрипніківська» мова суто книжна. Вона не жива у побуті. Мова, яка вивчається зараз в системах української середньої і вищої освіти, – чужовата як для полтавського селянина, так і для карпатського легіня-гуцула. Не кажучи вже про буковинців, лемків, бойків, подкарпато-русинів, волиняків, галичан-наддністрянців і 3-х груп поліщуків.

Хіба що! Заради культурної «суто-українськості» руську мову можна було б перевести на кулішівську абетку і впровадити в такому вигляді в українську освіту.


        Абакумов Олександр Васильович. Киев. 18.11.2020 р.



Comments