Серед зазначених перейменувань фігурує і вулиця Суворова на Печерську.

Далі, звичайно, підуть оскарження, апеляції тощо.

Ініціатори «десуворизації» назви одного з печерських топонімів (як і демонтажу пам’ятника великого полководця у військовому ліцеї ім. Івана Богуна) звинувачували Олександра Васильовича в антиукраїнських діях. І як «приклад» наводили участь Суворова в 1769 р. у придушенні Коліївщини. Це стверджується в багатьох українських інформаційних ресурсах і навіть в Українській Вікіпедії.

Чи так це було?

Останні осередки Коліївщини були придушені до початку травня 1769 р. Бригада Суворова прибула з Гатчини на Правобережжя України наприкінці червня того року!

Отаке з «антиукраїнським негативом» Олександра Васильовича! А як з позитивом?

Бойові дії проти загонів радикально-антиукраїнської Барської конфедерації, яка виникла під прапором войовничого католицтва, під лозунгом недопущення будь-яких громадянських прав некатолицьким мешканцям Речі Посполитої. В їхньому гімні звучали прямі погрози «схизмі, лютрам та поганим» (православним, протестантам та мусульманам). А саме -- українцям, русинам, поліщукам, волинякам, білорусам, померансько-східнопруським німцям та литовським татарам.

Загін бригадира (з січня 1770 р. – генерал-майора) Суворова вів впродовж 1769 – 1772 рр. активні бойові (у т. ч. й протипартизанські) дії на південному сході, сході та півдні Речі Посполитої. При цьому не зазнавши жодної поразки й отримавши близько півтора десятка перемог. У травні 1771 р. Олександр Васильович здобув перемогу при Ланцкороні над славетним французьким генералом Ш.-Ф. Дюмурьє, який тоді (як один з багатьох іноземних фахівців-волонтерів) очолював великий підрозділ конфедератів. В 1772 р. перед Суворовим капітулював Краків.

[img:157839]

Цікаво, що якби була відсутня зазначена вище серія суворовських перемог над барсько-конфедеративною шляхтою, то баланс перемог-поразок у військовій історії взаємин Польщі і Русі був би не на користь останньої. Згадайте, принаймні, наші поразки при Солониці, при Клушино, під Берестечком!

До чого ж призвела серія перемог російських військ над шляхетськими «рушеннями» у 1769 – 1772 рр.?

Це був своєрідний (разом з Коліївщиною і після неї) та значний пролог до деполонізації Правобережжя України. Частка польської людності в краю істотно зменшилася. Були відчинені двері до поділів Речі-Посполитої. Перший з них (коли Варшава втратила на сході лише Латгалію і Вітебсько-Могилівські землі) стався саме наприкінці придушення конфедератів в 1772 р. Власне перший поділ Речі Посполитої став передумовою легітимації подальшого звільнення східно-слов’янських теренів від релігійного і національного гноблення (зокрема, Правобережної України внаслідок вже другого поділу Речі Посполитої).

Та само подальші (значно пізніші, 1794 р.) успіхи Олександра Суворова у військових діях проти поляків-костюшківців призвели (1795 р.) до третього поділу Речі Посполитої, до визволення Волині і Поділля. І в даному випадку Олександр Васильович зробив теж велику проукраїнську справу!

Ну й найактивніша (майже вирішальна!) роль Суворова впродовж російсько-турецьких війн в здобутті (а потім і, природно, в залюдненні) північно-чорноморських степів східними слов’янами. В першу чергу – українцями.

Абакумов Александр Васильевич -- 11.02.2021