Білохорватська спадщина (Порівняльно-мовознавча специфіка закарпатських діалектів)

Мова закарпатської гілки східнослов`янського племені білих хорватів - один з двох (разом із янінським словено-ільменським "берестяним" діалектом 1) єдиних зафіксованих мовознавством регіональних (не києво-полянської основи !) східнослов`янських лінгвістичних явищ. Якщо ж староновгородська говірка поступово (впродовж 14 - 16 ст.) вимерла 2, то підкарпатський глоттохроногенез триває й досі. Ужансько-мукачевсько-свалявсько-хустівсько-рахівсько-марамороська група говірок і нині репрезентована конкретними носіями 3. Всі ж інші східнослов`янські "регіонали" (кривичі, словени ільменські, вятичі, сіверяни, радимичі, дреговичі, волиняни, деревляни, уличі, тиверці й більша частина білих хорватів в той чи інший спосіб [див. блок-схему] "києвизувалися" 4.

Дуже давня (3-я чв. XI ст.) втрата 5 Руссю своїх надтиських волостей ізолювала зазначену групу східних слов`ян від київського етно-мовно-"окличницького" "плавильного тигля". Останній, звичайно, за 80 років (з 980-х й до 1060-их рр. - час перебування закарпатських білохорватів у Державі Рюриковичів) не встиг (у зв`язку з опануванням краю мад`ярами) впевнено "розгорнутися" в Руському Закарпатті.

Та й сама підкарпатська гілка білих хорватів за декілька сотень років істотно (що й було проаналізовано Й. О. Дзензелівським) розгалужилася на чотири групи говірок 6 : ужанську, боржавську, південно-верховинську й марамороську. Проте в 1393 р. (за появи в Угорській Русі старобілоруськомовних дружинників Федора Корятовича) місцеві східні слов`яни були лінгвістично ще досить компактними. Саме тоді, наприк. 14 - поч. 15 ст. (під час "Корятовичського Відродження"), і сформувалася основа ділової підкарпато-русинської мови, яка напівпідпільно (після поновлення безпосередньої мад`ярської влади) більш-менш функціонувала в регіоні впродовж століть. Головним чином при спілкуванні місцевих православних (а потім ще й уніатських !) служителів культу зі своїми парафіянами-русинами. Церковно-слов`янська вживалася там лише під час молитв.

Проблемним залишається глоттохронологічне ототожнення русинсько-корятовичської лінгвістичної норми. Чи належить означений пост-"напівофіціоз" до білохорватської (хоч і з суттєвим старобілоруським словниковим шаром) мовної спадщини ? Або ж він нашадок можливого "литвино"-білохорватського койне, яке вірогідно сформувалося в Мукачеві й на Чорній Горі в 1-й пол. XV ст. ? А може й навпаки ! Варіант старобілоруської мови з великою кількістю питомих закарпатсько-русинських лексем ?

Це, звичайно, не глобальне, але досить цікаве порівняльно-мовознавче питання.

Блок-схема лингвистического разветвления восточного славянства

Условные обозначения

1 – вятичские говоры (в т. ч. и старомосковский)

2 – старогалицкий говор древнерусского языка

3 – т. н. “старобелорусско-староукраинская” литературно-деловая форма

4 – белорусские диалекты (в т. ч. и современная их литературно-деловая форма)

5 – лемковский диалект

6 – бойковский диалект

7 – гуцульский диалект

8 – нео-"волынско-галицкая" группа говоров (в т. ч. и т. н. “язычие”)

9 – буковинский диалект

10 – полесская группа говоров

11 – группа украинско-великорусских (новороссийских, кубанских и пр.) койне

________________________

1. Янин В.Л. Новгородские акты XII - XV вв. Хронологический комментарий. - М., 1991. - С. 32 - 49 ; Крысько В. Б. Древний новгородский диалект на общеславянском фоне // Вопросы языкознания. - M., 1998, №3. - С. 74 - 93.

2.. Янин В.Л.. Зазнач. праця. - С. 47.

3. Дзензелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Ч 1 - 2. - Ужгород, 1958 - 1960. - С. 15 - 27.

4. Жовтобрюх М. А.,Русанівський В. М.,Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. (Відп. редактор Німпчук В. В. - К., 1979. - С. 14 - 17.

5. Мельникова И. Н. Закарпатская Украина // Большая советская энциклопедия. 2?е изд. - М., 1952. - С. 355.

6. Дзензелівський Й. О. Зазнач. праця. - С. 12 - 43.

A. B.

Comments