Артополот і Артанія (1200 років Першій Руській державі) [Артополот і Артанія // Іншомовні елементи в ономастиці України. - К., 2001, с. 3 -- 19]

Серед багатьох неслов`янських топонімів України вирізняється на лісостеповому Лівобережжі значний шар іранських назв річок 1 -- Сула, Хорол, Удай, Самара, Надра, Овда, Удав, два Артополоти [ 1) л. Многи л. Лисогору л. Сули л. Дніпра ; с. Гільці Чорнухинського р?ну Полтавської обл. ; 2) л. Сули л. Дніпра ; нп кол. Артополот і Андріївка Роменського р?ну Сумської обл. ; Піски і Токарі Лохвицького р?ну Полтавської обл.] тощо.

Останній з перелічених гідронімів перекликається із славнозвісною руською "тріадою столиць" -- Артанією, Куявією і Славією, засвідчених (на відстані між собою близько 140 - 280 км.) 2 кількома тогочасними (кін. 9 -- 10 ст.) арабо-перськими джерелами. А саме з першим із зазначених ойконімів ! Звичайно, що повідомлення халіфатських кореспондентів щодо Русі більш-менш запізнювалися у порівнянні з датами самих записів, а тому формування відомої геополітичної "троїстости" сягає хронологічної межі принайми не пізніше 850?х рр.

Саме десь на півдні Середньої Наддніпрянщини найвірогідніше і була найдавніша 3 резиденція (у Ибн-Хаукаля в 1-й пол. 9 ст. Куяб ще не був центром Русі 4) роських каганів поч. 800?х рр. - Артаб 5. З усієї "руської тріади" саме останній фіксується авторами з Халіфату у найрізноманітніших (до двох десятків 6) формах : Арса, Уртаб, Арта та ін.

Сакрально-мілітаризований 7 характер Артабу (зупинимось саме на такій формі зазначеного ойконіму) природно асоціюється з гідронімом Артополот 8. Перекладається ж останній як "ріка божества" 9. Перегукується зазначена назва й з територіально близькою річкою Богівкою. Якимось "божественним градом" була, вірогідно, і первісна східноіранська назва "старшої" руської столиці.

За 1200 останніх років (завдяки, гол. чином, декільком міграційним хвилям зі сходу) суттєво "посунулися" іранські гідроніми з теренів України. Їх значною мірою (особливо в степу) змінили тюркізми. Дуже ймовірно, що "артополотних" назв річок за часів Карла Великого і халіфа аль-Мамуна на терені нашої держави було не 2 (як зараз !) а більше. Так що Артаб (разом з "відповідним йому" гідронімом) міг знаходитися в досить широкому "діапазоні" півдня Середньої Наддніпрянщини. І не обов`язково на лівобережжі Дніпра !

Куявія і Славія зараз біль-менш ідентифікуються з реальними південними 10 східнослов`янськими міськими поселеннями 11. То чому мати сумніви щодо реальності Артанії ? Справа за археологами ! Хоча задача в них (внасліок такого широкого поля можливих місць пошуку Артабу) в цьому плані нелегка.

_________________________

2001?й рік не тільки започаткував для нас (як і для всього людства) вступ до нового тисячоліття християнської ери ! Ця хронологічна межа ще й визначає собою достатньо точну (плюс-мінус рік-два) праукраїнську визначну подію. 1200-ті роковини Русі як самостійного державного утворення ! До того ж не якогось із (нехай і найвагоміших) елементів формування східного слов`янства (Велика Скіфія була державою ще в 4 ст. до н. е. !), а безпосередньо праукраїнського (і лінгвістично, і етнографічно, і антропологічно !) цілісного спадкоємно-політичного генезису.

Дослідження ряду останніх десятиліть зроблені фахівцями різних напрямків (В. В. Мавродіним 12, Б. О. Рибаковим 13, О. Й. Пріцаком 14, М. Ф. Котлярем, Г. Г. Літавріним, П. П. Толочко 15, В. В. Сєдовим та баг. ін.) визначили саме перші з 800?х рр. початком незалежності Русі. Даний етно-політичний організм охоплював спочатку південно-східні та середньо-наддніпрянські землі майбутньої Київської Держави. Після ж об`єднання праукраїнського ранньоцивілізаційного утворення (в "полуденній" Східносло`янщині) з багатоетнічним міжплемінним північним угрупованням Олега Віщого в 882 р. Русь зросла в східноєвропейського гіганта. Не менш складним та цікавим виглядає й "ембріональний" етап формування цієї структури у надрах Хозарського каганату протягом сер. та 2?ї пол. VIII ст. В соціально-економічних, культурологічних, етно-конфесіональних відносинах цієї імперії !

Ми не помилились, застосувавши цей вираз щодо політичного устрою Семендерсько-Ітільської держави 700?х рр. Б. О. Рибаков, торкаючись у своїх працях хозарського питання, догматизує пізній Каганат зразка 9 - 10 ст. Після великої громадянської війни початку 800?х рр. це об`єднання й прийняло ту напівконфедеративну форму, яку так яскраво змалював видатний московський вчений 16 ! Справжня ж імперська доба Хозарії з об`єктивних причин опинилася поза полем зору творчого аналізу Бориса Олександровича.

Семендерський каганат у 7-му сторіччі успадкував державно-адміністративні інститути Західно-Тюркського Еля (централізованого кочового об`єднання) з його ієрархічними засадами. Очолили ж нову імперію на Волзі представники правлячої у тюркютів династії Ашина. Під час свого розквіту 700-х років Хозарія була досить монолітною структурою, але (всупереч своїм гунно-протоболгарським, аварським і західно-тюркським попередникам) вже не кочовою. Алани і буртаси цілком, а хозаро-булгари частково осіли на землю. Не була номадами, звісно, й та частина фінської, слов`яно-постантської і кримсько-готської людності, що підкорилася Семендеру десь наприкінці 7 ст. Військова могутність раннього Каганату забезпечила Східну Європу від огузьких, печенізьких та кімако-половецких наскоків зі сходу.

Сильний опір від Хозарії мала й північна експансія Арабського Халіфату. Лише один з походів ісламського воїнства (на чолі з Мерваном) у Передкавказзя (а потім і вздовж нижнього та середнього русел Волги) був вдалим 17. Проте цю перемогу Дамаск (тогочасна столиця арабів) не зумів закріпити. Через декілька років Каганат відновив "статус-кво", але й зважив на невдачу в "мервановій війні" 737 р. Столиця Хозарії остаточно переїхала з північнокавказького Семендера до Ітіля в пониззі Волги. Значні маси протоболгарської і аланської (яської) людності були переселені з халіфатсько-хозарського прикордоння до "глибин імперії" 18. Так виникли Волзько-Камська Булгарія, осередки салтівської к-ри Дону, Сіверського Донця, Середньої і Нижньої Волги, на Яїку та в Пониззі Дніпра 19.

Розгортаючи колонізацію аланами (ясами) і протоболгарами земель фінських, слов`янських (постантських) та буртаських підлеглих Каганату, уряд Хозарії повинен був якось інколи й враховувати вимушені втрати цієї частини свого "будуну". Про подробиці ми поки що можемо тільки здогадуватися ! Однією з таких "компенсацій" мабуть і була своєрідна торгова монополія, видана Ітілем якомусь із східнослов`янських (постантських) племен за вилучену в цього з каганатських васалів (для мігрантів-"північнокавказьців") землю. Напевно були й інші (теж вагомі) чинники такого привілею цим "русам".

"Компенсуєма" територія охоплювала значну частину басейну Сіверського Дінця, торкаючись і верхнього Дону. Тут (десь відразу після 737 р.) за археологічними свідченнями і формується місцевий найяскравіший, переважно аланський (яський) варіант салтівської к?ри 20. А раніше (до 2?ї чв. 8?го ст.) в цьому районі функціонував один із пізньоантських пеньківських археологічних комплексів 21. Ряд дослідників саме Слобожанщину (Лебедію Костянтина Багрянородного) пов`язує з етнонімами "роського" кореня сер. I тис. н. е. : росомони 22, "рос" 23, роси 24.

Можна припустити, що одному з пізньоантських племен (росам), ітільський уряд в сер. 8 ст. передав якісь військово-сторожові й торговельні пільги, як відшкодування за конфісковані (й заселені аланами і протоболгарами !) в цього східнослов`янського угруповання землі. В наступні півстоліття "руси", майже полишили осіле скотарство і землеробство, поступово перетворилися в своєрідну "всекаганатську" військово-купецьку (на думку О. Й. Пріцака 25) корпорацію (і діаспору !), поширившись у більшості міст і факторій Хозарії. Тим паче, що кількість останніх в Ітільській державі протягом 8 ст. невпинно зростала 26. Арабський дослідник поч. 900?х рр. (який частково відобразив і ситуацію більш ніж 100?літньої "від себе" давнини) Ібн-Росте пише, що "Русь рільництва не знає" 27. Інші арабо-перські джерела відзначають міста, факторії, цілі "острови" росів, діловий хист цих праукраїнців, войовничість, забіякуватість, хоробрість 28. Органічне поєднання індивідуалізму "русів" з етно-традиціоналістськими засадами їхньої корпорації ілюструється дуже значною владою жерців, інститутом досить таки частих людських жертвопринесень.

Хозарія 8 ст. була достатньо "ранньоцивілізованою" державою. Інтенсифікувалися і поширювалися землеробство, ремесло, торгівля, будівництво 29. В урядових колах, серед аристократії, купецтва, деякої частини інших заможних верств населення функціонувала давньотюркська рунічна писемність 30.

Деякі "провінційні" народи (особливо в Тавриці та на Кавказі) використовували грецький алфавіт, або ж якийсь його різновид. Одним з таких варіантів, ймовірно, і стала т. зв. "протокирилиця" у кримських (та й, мабуть, і не тільки !) "русів" 31.

Останні ж досягли певної могутності в Каганаті. Роська діаспора зуміла розгорнути своєрідну етно-соціальну корпорацію. Їй вдалося ще до 800 р. сформувати спільно-східноевропейську систему торгових шляхів з експортними низками (гол. чином хутряними) аж до Багдаду і Балху 32. Військова ж служба "русів" на східнослов`янських землях, поїздки "гостей"-копорантів з торговими цілями до найвіддалених постантських племен залишали їх у своєму мовному середовищі. Хозаро-булгарську (пра-чуваську) мову вони у 2?й пол. VIII ст. знали як загальнодержавну і ділову, але вищезгадані "про-слов`янські" аспекти їхнього буття уберегли цих праукраїнців від лінгвістичної асиміляції. Та й хронологічний термін "щільного тюркського оточення" в житті значної частини росів був недовгим - трохи більше півстоліття (740?ві - поч. 800-х рр.).

Вагомішим і набагато давнішим та тривалим (в порівнянні з тюркськими впливами) мав місце контакт східних угруповань "праслов`янства" зі скіфо-сарматами 33. Процес слов`янізації окремих пізньоарійських північно-іранських груп був неодночасним. Різнився він в окремих своїх ланках і по інтенсивності. Одним з передостанніх скіфо-сарматських елементів Антії 5 - 7 ст. мабуть були й "прото-роси". Йордан десь під 376 р. фіксує росомонів і антів як різні етноси 34. Псевдо-Захарій у 550?х рр. пише про "народ рос" (щодо ситуації, мабуть, кількома десятиліттями ранішої) як про цілком самостійний 35. Тільки для поч. 7 ст. вже характерні якісь досить смутні свідчення про росів, як про слов`янське плем`я 36.

Опинившись (напевно десь у 2-й чв. 6 ст.) в антському етно-політичному союзі, "народ рос" (росомони) поступово слов`янізувався і вже на поч. 800?х рр. відомий арабо-перським спостерігачам як "саклаби". Цим же етнонімом, як відомо, у Халіфаті найчастіше іменували представників нашої мовної групи. Особливо наполягає на "саклабстві" руських купців Ібн-Хордадбех 37 (840-е рр.), який добре знав аланів і помітив би лінгвістичний "сарматизм" праукраїнців, якби останні зберігали північно-східноіранську мову. Крім того, даний визначний халіфатський урядовець відмітив використовування "русами" місцевих рабів-слов`ян як тлумачів в своїх торговельних операціях 38. Це свідчить не тільки про постантський характер рідної мови "гостей", але і про суттєве погіршення знання ними спільнокаганатської хозаро-булгарської. На півночі Халіфату (де служив Ібн-Хордадбех) була вагома кількість тюрків (рабів і найманців : поліцейських, воїнів, службовців). Якби роси були двомовні й однаково розмовляли б як по слов`янські (на одній з постантських говірок), так і по тюркські ; то вони б скоріше знайшли огузьких, карлуцьких, кімако-кипчацьких або власне булгаро-хозарських товмачів. В ібн-хордадбехові часи (кін. 1-ї пол. IX ст.) Русь вже тривалий час була поза власне державними структурами Каганату.

Ще зберегався у зазначених "корпорантів" вагомий північно-східноіранський мовний субстрат. Від часів свого пізньосарматства (в сер. І тис. н. е.) роси (більшою мірою ніж інші постанти) мали значну кількісь скіфо-сакських власних імен 39 : Дир (за Масуді - Дара), Прастен, Пубексар, Фрастен, Рогдай, Фурстен, Ідар, Вадим, Буслай та ін. У росів, зокрема, з усіх східних слов`ян північно-іранське "підгрунтя" було найбільш яскравим, що пов`язано з пізнішим процесом асиміляції цього племені в антському й постантському середовищі 6 - 8 ст. В період свого існування у рамках черняхівської к-ри (2?а чв. І тис. н. е.) росомони функціонували як околичний північно-східний компонент Рейдготії 40. Сюзеренітет Держави Германаріха над майбутнім тереном Слобожанщини не був занадто всебічним. Германізація носіїв прикордонного сіверсько-донецького в-нту 41 черняхівської к-ри в той період була не дуже тривалою та й не досить глибокою. Росомони тоді зберегли іранські власні імена (Сар, Аммій) 42 і свій скіфо-сарматський діалект. Готська мова для була для них тоді lingva franca. У 3?й же чверті І тис. н. е. такою для росів стане східне праслов`янське (антське) 43 наріччя ! Склалися ж росомони в етно-політичну одиницю ще у дочерняхівські часи (1 - 2 ст. н. е.). Це відбулося в процесі асиміляційної взаємодії частини місцевої більш давньої скіфсько-західносарматської людності з прибулою групою (власне росіїв) аорсів 44.

Багаторічна іраномовність значної території України віддзеркалюється ще й досі скіфо-сарматською топонімією. Особливо в лісостеповому Лівобережжі і на Слобожанщині ! Саме росомоно-іраномовних (1 - 7 ст. н. е.) часів сягають зазначені у першому абзаці статті гідроніми -- Сула, Хорол, Удай, Самара, Надра, Овда, Удав, обидва Артополоти та багато інших (змінених пізніше тюркізмами та слов`янізмами) назв водоймищ. Найймовірніше, що серед зазначеної групи "асимільованих" річкових назв і знаходився "артанійський" топонім. На етимологічному "грунті" останнього і виріс населенний пункт Артаб. Не виключено, що це відбулося у 600?х рр. н. е. - коли у росомонів ще функціонувала північно-східноіранська мова. Перерости ж у місто-фортецю Артаб міг і за "корпорантсько"-хозарської доби - десь у 2?й пол. VIII ст. Це був на той час єдиний у росів "свій" (та й ще сакралізований !) град. В інших містах Хозарського каганату вони сусідили з іноетнічно-конфесійними громадами.

Інші східні слов`яни (хоч і менше за росів) також несли в собі значний арійський культурний, антропологічний, лексичний і етимологічний елемент. Особливо він характерний був для полян, уличів, сіверян і тиверців. Це вимальовується як по археологічним свідченням 45, так і (гіпотетично) діалектними особливостями 46 цих "союзів племен". Виразні іранізми зустрічаються у самоназвах ряду постантських об`єднань : сіверяни, хорвати, бужани, поляни 47. Останній з етнонімів - переосмислений (на слов`янському грунті) скіфо-сарматизм - споли 48. Загальновідомі іранські етимологічні коріння росів ! Навіть етнографічний характер терору, що чинили "руси" під час своїх походів на Закавказзя IX - X ст. 49, мав (скоріш за все) скіфські, а не слов`янські, балтські, фінські, тюркські, угорські або ж варязькі риси.

Щодо останніх !

Перша (до-"гостомислова") поява норманів на півночі (спочатку в районі Ладоги) Східнослов`янщини датується археологами самим кінцем 8 ст. 50 і хронологічно збігається з початком першої появи вікінгів на заході Європи 51. Формується "циркум-ільменське" об`єднання місцевих слов`янських і фінських племен на чолі з варязькими дружинами 52. Русь у цей час вже декілька десятків років функціонує як військово-торгова корпорація хозарської служби і має істотні відмінності від норманських мореплавців у побуті, ідеології, способах плавання і суднобудування, віруваннях та соціальному устрої. Інша справа, що для арабо-перських спостерігачів обидва ці світлопігментованих "морських" народи були дещо "на одне обличчя". Руські товари (переважно хутро) ще у 790-х рр. знають Харун-аль-Рашід і Сітт-Зубейда 53. А скільки ще до цього десятиліть пройшло перед тим, як роська "діаспора-корпорація" не зміцніла ? Праукраїнці спочатку оволоділи купецькими шляхи Хозарії. Потім відбувся вихід "русів" на прикаспійську торгівлю з Халіфатом. Ще пізніше наші "корпоранти" (десь до 785 р.) "занурилися" в "глибини" ісламської імперії, видаючи себе за християн 54. Так що "руси" як комерційне, cоціально-економічне й етно-політичне (хоч і васальне) явище виникли якнайменше за чверть століття раніше "дебюту" руху вікінгів.

З початком близько 800 р. громадянської війни в Каганаті 55 (в зв`язку з прийняттям Ітілем іудаїзму як державної релігії) має, скоріш за все, місце взаємодія праукраїнців і варягів. "Корпорація" "Русь" (очоливши, вірогідно, декілька східнослов`янських племен) відокремилася (мабуть десь через декільканадцять місяців після початку "смути") від Хозарії. Більш того, князь росів проголосив себе каганом і був (можливо) одним з активних претендентів у боротьбі за центральну владу в Ітілі.

Тоді, напевне, мав місце перший контакт північносхіднослов`яно-фінно-норманської "Циркум-Ильменщини" і Русі. Варяго-словенський (у збереженому пізніше, переписаному в 16 ст., варіанті - "новгородський" !) князь (або один із його підрядних ватагів-вікінгів) Бравлін 56 бере участь в "каганатській смуті" (адже йшов саме 800 р.) на боці росів. У процесі ж перипетій хозарської громадянської війни це північне воїнство чинить напад на міста південного Криму. Ця подія і мала неясне відображення в "Житії Стефана Сурозького" 57. Цікаво, що в даному джерелі відзначаються як "новгородці", так і "руси". Останніх (якійсь військовий підрозділ "діаспори") праукраїнський "каган-князь" тимчасово підпорядкував Бравліну, якому можливо був доручений допоміжний кримсько-азово-кубанський напрям бойових дій громадянської війни в Каганаті. Захопившись яскравістю незвичайної (для зору раннього вікінга) природою Південного берега Криму, варяго-словенський ватажок атакував не тільки ітільських, але й царегородських підданих на півострові.

Боротьба за "Хозарію в цілому" йшла зі змінним успіхом 58. До кінця війни Русь оформила свій власний каганат 59. До його складу спочатку ввійшли, мабуть, південні постантські союзи племен : уличів (ал-лудана арабського джерела "Худуд-аль-Алем" 60) і сіверян, а також невеликі східнослов`янські групи радимичів і полян. У нову державу, природно, були включені і ті міста, факторії й "острови", над якими росам "діаспорникам" вдалося зберегти контроль. В першу чергу над Артабом.

Проте вагома частина праукраїнців змушена була покинути Ітіль, Семендер, Булгар, Таматарху, Фанагорію, Керч і ряд інших населених пунктів Хозарії. Значна кількість "русів" залюднила племінні центри сіверян, уличів і полян, де купецькі і сторожові установи "корпорації" вірогідно були ще й раніш.

Тоді ж (біля 800 р.) було ліквідовано політичне об`єднання словен (етнокарта тодішньої Східної Європи дещо відрізнялася від несторової !) сейминсько-деснянських. Племінний союз південно-східних словен опинився (вірогідніше за все) серед ворожих росам і сіверянам угруповань "хозарської смути". Такі поселення "сеймичів", як Славія (район Чернігова - Шестовиць 61), Ромен (Ромни - Засуліє 62) та деякі інші були тоді безпосередньо підпорядковані "каган-русу", а в сільських весях поширилася людність роменської археологічної к-ри 63. Останню ж дослідники одностайно пов`язують із сіверянами 64. Новоприбульці розселилися з-поміж решток місцевих словен, з якими потім і злилися. Археологи простежують саме в даний момент (приблизно в 800 р.) різку і суттєву зміну культур 65. З літописів відома пізніше якась особлива "сейминська гілка" сіверян 66. Це, ймовірно, та (в X - XI ст.) з їхніх регіональних груп, в формуванні якої "словени хозарські" склали найзначнішу частку.

Археологічним аналогом "прото-сеймичів" є волинцівська к-ра (кін. 7 - cам. поч. 9 ст.) даного регіону. Завершення існування останньої саме і збігається з "великою хозарською смутою", незалежністю Русі і значним територіальним поширенням сіверського роменського господарчого комплексу. У відомому "листі кагана Йосипа" (X ст.) згадуються події зародження Хозарської держави (на 250 років раніше від терміну написання цього документу !), а також доби її розквіту в 700?х рр. 67 Саме до останніх часів ("золотого віку Ітіля") і можна співвіднести вказівку про в`ятичів, сіверян і славіунів (сейминсько-деснянських) як про данників Каганату. Ільменські ж словени ніколи не були підпорядковані Хозарії. Своєрідним (правобережно-анклавним і дарницько-троєщинським) 68 відгалуженням протосеймичів-волинцівців й були поляни зразка 8 ст. Сформувавшись в процесі асиміляції антами з кін. 400?х і до поч. 600?х рр. черняхоїдних "пост-сполів" маленьке "плем`я Кия" брало участь у різноманітних східнослов`янських етнічних перетурбаціях 3?ї чв. I тис. н. е. Наприкінці ж 7 cт. полянська родоплемінна група вірогідно опинилася [ блок-cхема ] в об`єднанні "хозарських словен". Після занепаду останнього (з 800 р.) київські постанти мабуть вже - "індивідуальний" васал "каган-русу".

Десь в Азово-Причорномор`ї ще зберігався й після "великої каганатської смути" під контролем Русі (недалеко від Таматархи, або Тмутаракані 69) якийсь "острів русів" - Вабія. Це, скоріше за все, дельта Протоки-Кубані 70 (археологічний об`єкт - Голубицька-1). Ще до захоплення Таматархи Святославом у 960-х рр. Вабія була, мабуть, оперативною базою кавказьких походів "русів" 9 - 10 ст.

"Протоміста" ж 3-х середньонаддіпрянських племінних угруповань (уличі в ті роки жили ще у нижньому Пороссі та на Тясьминщині) саме тоді, на поч. 800-х рр., і стали "руськими". Це Київ (Куявія), Словенск-на-Десні (Славія - майбутній Чернігів) 71, Ромен 72, Любеч, Луджага-Лтава (Полтава) 73, Пересечень 74, більш пізні - Родень 75, Донець, Білгород-на-Ірпені, Новгород-Сіверський, Курськ та ін. Дещо збереглося і від "досалтівської" роської землі 6 - 8 ст., що не була "обулгарина" або "ясинізована" з 740?го і по 800?й рр. Географ Баварський (873 р.) згадує про якихось "русів", поміж "уличів і хозарів" 76. Мова, вірогідно, йде саме про ту частину території майбутнього Переяславського князівства, на якій і знайшли сучасні гідронімісти найщільніший шар іранських назв рік з усієї України.

Пам`ять про "руськість" як "великої трійці", так і інших "корпоратизованих" полянських, сіверянських, улицьких міст зберігалася ще до кін. 12 ст. 77 "Алано-салтизовані" ж давні роські землі на Харківщині і після "великої хозарської смути" початку 800?х рр. залишилися в Ітільскім каганаті.

______________________________

Варязькі дружини, починаючи з Бравлінового походу, з`являються на Русі. Деякі з них йдуть на службу новій державі. Формується також "механізм вступу" тих або інших груп вікінгів до складу "корпорації", яка досить тривалий час існувала й після одержавлення праукраїнців, набуваючи все більше рис соціально привілейованої верстви.

Ще у рамках Хозарії роська "діаспора" мала деякі риси поліеэтнічності. До неї могли ввійти і слов`яни інших племен, і фінно-угри 78, і тюрки 79, і алани 80, і буртаси. Проте кожний "корпорант-неофіт" повинен був влитися в етно-соціальну структуру "Русі", прийняти (хоча б частково) її "конфесіональні цінності". Влада волхвів і інститут людських жертвопринесень за арабськими свідченнями були дуже значні 81

Ця обставина, на нашу думку, суттєво свідчить проти "первісного норманства" росів. Варяги-язичники як в своїх мандрах, так і на батьківщині майже не знали людських жертвопринесень своїм богам. "Руси" ж практикували такі обрядові дійства 82 дуже широко і довго, аж до 986 р. 83

Такими звичаями, як і багато чим іншим, Рання Русь дещо зближається з античним Карфагеном. Така ж військово-торгова "екклексія", освячена авторитетом жерців 84. Забобони і діловий хист, етно-соціальна солідарність та індивідуалізм купця-підприємця, річковика і мореплавця, військова вдача, хоробрість і догматизм кривавих обрядів. Проте розвиток усіх цих паралелізмів виявився різноманітним. Карфаген законсервувалася на рівні торгово-жрецько-олігархічної корпоративної рабовласницької середземноморської держави, а Русь надалі (IX - XI ст.) поступово трансформувалася у своєрідне феодальне суспільство.

Впродовж 1-ї третини 9 ст. посилюється зовнішньополітична військова, купецька і дипломатична активність нової держави. Із значної кількості морських походів на візантійські володіння тієї доби нам відомі 2 ( на острів Егіну й на Амастріду) 85, а скільки їх залишилося поза полем зору дуже скупих анналів і вибіркових агіографій (житій святих) тієї епохи. Тоді ж волиняни-бужани стають своєрідними "далекими федератами" Русі (як адріатичні венети для республіканського Рима 3 - 1 ст. до н. е.) і залишаються такими аж до своєї повної інкорпорації в "імперію Рюриковичів" 980 - 990?х рр. Мабуть, саме завдяки цим антизованим нащадкам склавинського племені дулібів ще в 1-й чв. 9 ст. зав`язується торговий обмін Артабу (за посередництвом також і чешсько-моравських племен) із німецьким Раффельштедтом 86 (згодом і з Регенсбургом). У ті ж роки стали відомі в Південній Німеччини т. зв. купці-"рузарії" 87. Надалі ці русько-баварські економічні зв`язки здійснювалися, можливо, і через державу Велика Моравія. У 830-х рр. "каган-рус" відправляє дипломатичну місію до Візантії. У її складі були й варяги 88.

Нам невідомі наслідки цього стосунку Артабу і Костянтинополя, але поверненню "слів" перешкодила нова "хозарська смута" з активною участю в ній кочових угрів 89. Підтримуючи то одну, то іншу сторону поновленого конфлікту, мад`яри (ставши наприкінці 830?х рр. лояльними ітільскому урядові) оселилися на обох берегах Нижнього Дніпра, завдавши поразки місцевим боїлам-сепаратистам і перерізав найголовнішу (тоді !) комунікацію Русі. Виходи до Чорного (Руського) моря були блоковані.

Каганат частково відновив свою могутність.

Якщо в арабо-перському анонімному документі поч. 30?х рр. 9 ст. ("Худуд-аль-Алем" - "Області світу") Хозарія подана Пониззям Волги, північнокавказькими степами і східним Кримом 90, то у візантійського інженера-будівельника і дипломата Петрони Каматиру (менш ніж за 10 років) Ітіль знову контролює значну частину Східної Європи 91. Правитель "русів" титулується вже знову як "князь" 92 (напевно "великий князь").

Артаб зробив значні поступки Хозарії десь біля 840 р. Залишившись самостійною, Русь тоді відмовилася від імператорського каганського титулу. Поновивши з дозволу Ітіля (і васальних йому мад`ярів) кримську і східну "багдадську" торгівлю, роська "корпорація" (за свідченням Масуді) стала джерелом одного з головних митних прибутків хозарського уряду тих літ 93. Відтворилися якісь, хоч і формальні, данницькі відносини 94.

Проте Каганат вже не був тієї імперією 8 ст. Саме тоді (з 840-х рр.) він став "рибаковським" 95. Значні території були втрачені назавжди, інші функціонували на конфедеративних умовах. Поруч із каганом в Ітілі з`явився т. зв. "цар" 96. Подібний "дуумвірат" відобразив специфіку "іудаїзації" Хозарії і суперечив традиційним централістським гуннським і тюркським інститутам 97.

А що ж трапилося з праукраїнським росо-варязьким посольством 830-х рр. ?

Ще до завершення хозаро-мад`яро-русько-"боїло-апостатського" конфлікту "сли" "каган-русу" вирішили повернутися до Середньої Наддніпрянщини з Царгороду обхідним шляхом, розраховуючи проїхати до Артабу через Регенсбург, "мораву" і волинян. У зв`язку з таким маршрутом, посольство потрапило до двору франкського імператора Людовика Благочестивого за рекомендацією Костянтинополя 98. Подальша доля даної дипломатичної місії невідома.

Усвідомивши уразливість для наскоків кочовиків місцезнаходження своєї лісостепо-степової резиденції, великий князь росів (а їм вже за Масуди наприкінці 1?ї пол. 9 ст. був Дир 99) змінює столицю. Його резиденція переїздить в полянський Київ, який мав до того серед своїх мешканців небагато "русів-корпорантів". Проте ще якийсь час за "Артанією" зберігалася слава "першопрестольної". Великим авторитетом користувався і майбутній Чернігів. Це був значний по тим часам русько-"словено-сеймичський" населений пункт з?поміж "нових сіверських земель". Самі ж сіверяни, найчисельніше з племен тогочасної (поки ще південно-східнослов`янської ) Русі, об`єктивно тяжіли до цього центру. Тоді він ще, вірогідно, звався (приблизно до 880 р.) Словенськом-на-Десні - "Славією" арабо-перських джерел 100.

В сер. 9 ст. один з "корпоратизованих" в "руси" варягів (Аскольд 101) стає співправителем роському династу Диру. Відзначається подальше посилення молодої держави. Остаточно ліквідується (для "корпорації" і полян) сюзеренітет Хозарії 102. Поновлюється тиск на Візантію, в т. ч. й 2 походи на Царгород 103.

У 870-і рр. Аскольд спробував запровадити християнство у Києві. Це підтверджується посланнями патріарха Фотія тих літ і появою в списку кафедр Костянтинопольської Православної Церкви кін. ІХ ст. Руської єпархії 104. За часів Нестора Літописця (1090-ті рр.) в Києві ще був якийсь смутний спомин про християнство Аскольда. На його могилі місцеві можновладці будували церкви 105.

Повідомлення "Повісті Временних літ" ("ПВЛ") про те, що Аскольд і Дир "рюрикові" варяги - полуміфічна імпровізація одного з авторів літопису. Чи самого Нестора, ймовірно що і Сильвестра, але скоріше за все (за Б. О. Рибаковим) це нагадує стиль т. зв. "Ладожанина" 106. Цей редактор ПВЛ щось чув про якісь смутні свідчення про "варягість" Аскольда 107, а часте сполучання його імені з соправителем Диром характеризувало всю "до-олегову добу" в легендах Київщини ще й для основного автора "Повісті …" наприкінці 11 ст. Норманістська ж схема авторів "ПВЛ" не передбачала якихось "до-рюрикових" варягів в Середній Наддніпрянщині, а тому й виникла подібна імпровізація. Як Бравлін, так і вікінги "артабської служби" 830-х рр. в києво-постполянських історичних переказах за часів князювання Святополка Ізяславича були вже забуті. Першого запам`ятало лише візантійське "Житіє Стефана Сурозького", "свіоно"-руських же "слів" до Царгороду - зафіксували пізньофранкські "Бертинські аннали".

Дир за арабськими свідченнями відомий ще з 840-х років. Про Аскольда (і його сина) повідомляє (при змальовуванні подій 3-ї чверті 9-го ст.) "Никонівський літопис". Ряд сучасних дослідників вважають, що в повідомленнях цього джерела 16 ст. є якесь раціональне зерно 108 і відносно "до-олегової доби". Переконливими й археологічно підтвердженими виявились, наприклад, стосунки (згідно Никонівського літопису) найдавнішої Русі з "чорними болгарами" тих літ 109, чого нема в "ПВЛ". Розкопки ж останніх десятиліть це ілюструють ! І аланські, і булгарські варіанти салтівської культури активно взаємодіють зі східними слов`янами 110. Мирний контакт Русі і ясів та протоболгар Слобожаещини чередується з військовими зіткненнями, що показують "Худуд-аль-Алем" 111, Гардизі, Масуді.

Аскольд був вихідцем ще з першого (до-рюрикового і до-гостомислового) варяго-ладозько-ільменського політичного конгломерату 112. Останній (очолюваний, мабуть, свіонами) ще в сер. 9?го ст. припинив своє існування внаслідок повстання слов`янських і фінських племен регіону. Цю подію під 859 р. відобразила і "ПВЛ" 113. Циркул-ільменське об`єднання ввійшло в полосу напіврозпаду 114 ("доба Гостомислова" !). Ладожанські і новгородські "мужі нарочиті", що вже призвичилися до "столичних пільг", втратили значну частину своїх прибутків. Це стало наслідоком послаблення єдності в розглядуваній слов`яно-фінській федерації. Ось чому у 860?ті рр. відбулося т. зв. "призвання варягів". Північносхіднослов`яно-фінське об`єднання відродилося на чолі з датчанином Рюриком 115.

На поч. ост. чв. 9 ст. вимальовується тимчасовий занепад Русі. Цьому сприяла, можливо, "аскольдова" передчасна спроба її християнізації, як і деякі інші причини. Відокремились, повернувшись під "сюзеренітет хозарів", сіверяни. Славія (Словенськ-на-Десні) була ними (десь перед 880 р.) захоплена і перейменована на честь свого "світлого князя" ("свіят-маліка" 116 за Ібн-Росте) Чорного. Чернігів надовго стає столицею сіверян.

Відокремилися майже всі інші "племінні союзи" Руського об`єднання. Треба відзначити, що впродовж всього 9 ст. це утворення було нестійким. З тих чи інших обставин "світлі" (и "дрібніші") княжіння (сіверяни, радимичі, деревляни, полочани, дреговичі, уличі) то входили, то виходили з Русі. Особливо мінливими в цьому плані, вочевидь, були деревляни 117. Поляни ж, навпаки, - постійні члени "рус"-каганату ; тим паче, що в їхній княжий цетр перебралася резиденція правителів усього об`єднания. Волиняни ж й тиверці мабуть й не були "чистими" васалами великого князя. По відношенню до Києва вони залишилися союзниками-"толковинами". Смута 870-х років і їх "відрізала" від Русі. Перейшли під сюзеренітет хозарів також і нечисленні радимичі. Уличі відокремилися під проводом, мабуть, якогось руського (з дирового роду) династа. Ймовірно тоді і був зруйнован Артаб ("Артанія"). Це могли зробити васали Хозарії : мад`яри або "чорні болгари" (алано-булгари салтівської к?ри).

Під владою Диро-Аскольдового "дуумвирату" до 882 р. залишилася лише Полянська земля, яку до цього досить щільно залюднили "етнічні роси" з Артабщини, а також "руси-корпоранти". В меншій "концентрації" ця етно-соціальна група розселилася також серед уличів і сіверян. Злиття "росів-русів" з полянами 118 продовжувалося ще майже 1.5 століття, але ще за Ігоря "Рюриковича" вони виставляли окремі одне від одного військові підрозділи, як і варяги, кривичі, словени новгородські, тиверці й печеніги. (Похід на Царгород 941-го року) 119. В ХІ ст. Нестор-літописець відзначав, що поляни вже змінили своє ім`я на "русь" 120

Зовсім невідомі історичні та політичні перипетії останньої чверті 9 ст. на "Острові русів" - Вабії. Похід на Абесгун визначен арабськими джерелами в дуже широкому хронологічному діапазоні (864 - 884 рр.) 121. Неясно, до якої доби віднести цю руську експедицію ? Чи на часи "зеніту" Аскольдової держави кін. 860?х рр. ? Або ж до кризи наступного десятиліття, пов`язаного зі спробою введення християнсьтва ? Можливо, що під час абесгунської експедиції (якби вона мала місце десь в 883 - 884 рр.) в Києві вже правив Олег. В 900?ті рр. Вабія напевно координує свої морські рейди на халіфатські володіння з "Русью Рюриковичів" (походи 909, 910, 913 и 944 рр.) 122.

Києво-руське "столичне" боярство, як і вся діаспора "русів", а також полянська племінна верхівка більш ніж розчарувалися (на поч. ост. чв. ІХ ст.) в Аскольдово-Дировім "дуумвіраті". Сумісно з прибулим з півночі Олегом вони скинули руських великих князів 123 і поставили "Рюриковичів" - 882 р.

Циркум-Ільменщина і Русь з`єдналися 124. Генезис нашої державності придбав нову якісну форму 125. "Збільшену Русь" очолила краще організована, ніж варязька вольниця, "корпорація" росів. Київ став "Матір`ю городів руських" (і "циркум-ільменських" теж). "Рюриковичі", взавши владу з рук поляно-"діаспорної" верхівки, швидко "корпоратизувалися" й самі. Вони почали додержуватися "руських" звичаєв, шанувати місцевих ірано-слов`янських богів і їх волхвів-жерців 126. Та й поховані перші князі нової династії (Олег та Ігор) були не за варязьким (норманська форма трупоспалення 127) обрядом і навіть не по-слов`янські ("урнова" кремація 128), а скіфо-сарматським "зрубним" трупопокладанням ("бисть погребоша" 129). Арабські джерела 9 - 10 ст. свідчать про співіснування у "русів" інгумації з кремацією в поховальних звичаях 130. Це видно і з археологічних матеріалів по т. зв. "дружинним курганам" тих літ 131.

Поновлення влади Києва над більшістю колишніх "дирових" васалів здійснив Олег 132.

Був відбуваний на дещо новому місці (ближче до нової столиці) замість Артаба - Переяслав-Руський 133. Тут ми зіткнулися з цікавою традицією східних слов`ян. Якщо старе зруйноване славетне місто переносилося на іншу територію, то воно замість старої назви іменувалося Переяславом 134. Коріння такого звичаю сягають, можливо (завдяки чітким постантсько 135 - східнобалкано-слов`янським 136 паралелізмам) 3?ї чв. І тис. н. е.

Інформація же про спорудження Переяслава-Руського Володимиром Святославичем в 980-х рр. 137 - результат некритичного використання місцевого переказу авторами ПВЛ. У тому ж самому літопису (трохи раніше по тексту !) це місто згадується як існуюче ще під 907 р. 138. Володимир Красне Сонечко лише відбудував раніше зруйнований печенігами (можливо десь в 3-й чв. X ст.) населений пункт - Переяслав-"Артабський". Місцева ж оповідка 139 (через більш ніж 100 років після подій навколо герця Яня Усмошвеця-Кожем`яки з печенізьким батиром) подає літописцю доби онуків Ярослава Мудрого переплетення легендарних і фактичних даних. Cтаре "олегово" "переяття слави" трансформувалося у несторового кореспондента в ім`я головного героя битви, внаслідок якої і відбулося вже відновлення Переяслава Руського.

Своєрідний компроміс відбувся в "Рюриковичів" з сіверянами. Не здобувши рішучої перемоги 140 над військом Чорного, Олег Віщий переконав останнього на "перевасалізацію". Значно зменшена данина була від Хозарії "переадресована" Києву. Колишня руська "Славія" (Слов`янськ-на-Десні, а відтепер - Чернігів) була залишена сіверянам і набула статуту "другого" міста державного утворення (поки що "федеративного") "Збільшеної Русі". Цю обставину відобразили і русько-візантійські документи 912 р. За Черніговом закріпилася функція резиденції сіверських "світлих князів" династії Чорного, останні (чи передостанні) представники якої були поховані в славетному археологічному об`єкті "Чорна могила" наприкінці 3-ї чв. 10 ст. 141 Десь після цього Сіверщина безпосередньо перейшла під владу Володимира Святославича і його нащадків.

Відзначена арабами в ІХ ст. "руська тріада" міст стоїть на першому місці і в русько-візантійському "ряді" 907 р. 142 Це Київ, Чернігів (Славія) і Переяслав-Артанійський. То була своєрідна данина традиції. Якщо "сіверська столиця" і залишилася десь в "головній обоймі" східно-слов`янських центрів, а також була резиденцією "першого" серед ієрархії "світлих князів", то інша справа колишня Артабщина. Переяслав був тоді лише "блідою тінню" колишньої "старшої столиці" росів, змінивши не тільки своє ім`я і місцезнаходження, але й етнічну та соціально-економічну вагу. Крім того, Артабська Русь від нападів "чорних болгар" і мад`ярів, а в 10 ст. й особливо в зв`язку з наскоками печенігів популяційно майже повністю (тимчасово !) спорожніла.

Досить вірогідна "побудова-відновлення" Олегом у 890?х рр. середньодніпровського Переяслава тимчасово (до печенізької навали) поновила невеличний осередок етнічних росів у цьому районі. Інша їх частина закріпилася на протилежному боці Дніпра в пониззі Росі (можливо, що саме від даного історичного моменту цю річку так почали називати !) на частині території уличів 143. У той же час там (за археологічними даними) виникла фортеця - Родень 144.

Інша справа "руси-корпоранти" !

Посилившись новими групами варягів, а також частиною ільменських "мужів нарочитих", іншими слов`янськими, фінськими, тюркськими і аланськими дружинниками, залишками "етнічних росів", "діаспора" все більше перетворювалася в своєрідний панівний соціальний прошарок, характерний вже для ранньої Київської Русі 10 - 11 ст. ("русь", русини). Поєднавши північну і південну Східнослов`янщину роси-"корпоранти" з одного боку, а "рюриковичі" з іншого, утворили близько 900-х рр. "де-факто" наймогутнішу державу Східної Європи. Хозарський каганат ще зберігав значну частину свого "авторитету", але вже був приречений на вихід з історичної арени.

Значення варягів у формуванні соціально-економічної надбудови Русі (а особливо "Збільшеної Русі") вельми впливове, але не вони стояли біля її "колиски". За актом нашого "одержавлення" у 801 - 802 рр. стоїть один з передостанніх акордів слов`яно-пізньоарійського синтезу.

____________________

1200-ліття РУСІ не обов`язково відзначати з належними такій події церемоніями і розкішшю. Сучасеий економічний стан країни не відповідний цьому ! Все ж таки послідовний цикл заходів громадськості (та й урядових кіл) впродовж 2001 -- 2002 рр. потрібен !

1. Трубачёв О. Н. Названия рек Правобережной Украины. - М., 1968, С. 274, 276, 277.

2. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. - М., 1982, с. 330 - 331.

3. Толочко П. П. Артанія // Радянська енціклопедія історії України. Т. 1. - К., 1969, с. 75.

4. Толочко П. П. Древний Киев. - К., 1983, с. 162.

5. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. - М., 1967, с. 102.

6. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 331.

7. Там же, с. 331 - 333.

8. Абакумов О. В. Три Переяслави - міграція чи аналогія утворення ойконімів ? // Мовознавство. - К., 1996, N 2/3, c. 30.

9. Стрижак О. С. Назви річок Полтавщини. - К., 1963, с. 83 ; Трубачёв О. Н. Названия рек Правобережной Украины..., С. 220, 248.

10. Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси / Краткие сообщения Института истории материальной культуры Академии наук СССР. - М., 1952, вып. 43, с. 32.

11. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв...., с. 330 -- 334.

12. Мавродин В. В. Древняя Русь. - Л., 1946, с. 154.

13. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв...., с. 286.

14. Пріцак О. Й. Походження Русі. - К., 1997, с. 96.

15. Толочко П. П. Древняя Русь. - К., 1987, с. 13, 18 - 19.

16. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 225 - 227.

17. Плетнёва С. А. Хазары. - М., 1986, с. 39 - 40.

18. Там же, с. 41.

19. Там же, с. 41 - 46.

20. Пархоменко О. В. Салтовская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. - К., 1985, с. 135 - 140.

21. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 43. .

22. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. - К., 1994, с. 277.

23. Седов В. В. Восточные славяне в VI - XIII вв. - M., 1982, с. 111.

24. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 55 - 90.

25. Желєзняк І. М., Корепанова А. П., Масенко Л. Т., Стрижак О. С. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. - К., 1985, с. 123 - 124.

26. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 24 - 53, 41 - 62.

27. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2...., с. 81 - 82.

28. Там же, с. 78 - 100.

29. Плетнёва С. А. Салтово-маяцкая культура // Степи Евразии в эпоху средневековья. - М., 1981, с. 65 - 75.

30. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 48.

31. Абакумов О. В. Генезис давньоруської писемності (Походження кирилиці з точки зору діахронічної схематизації) // Наука і культура - Україна. - К., 1989, с. 293 - 295.

32. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 85.

33. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. …, с. 5, 90 - 277 ; Абакумов О. В. Вiдгалуження антського дiалекту пiзньої спiльнопраслов`янської мовної єдності за синтезованими лінгво-археологічними свідченнями // Ономастика України I тис. н. е. - К., 1992, с. 19 - 26.

34 Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica. - М., 1960, с. 92.

35. Пигулевская Н. В. Имя "Рус" в сирийском источнике VI в. н. э. // Академику Б. Д. Грекову ко дню 70-летия. - М., 1952, с. 42 - 48.

36. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. - К., 1981, с. 161.

37. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 84 - 85.

38. Там же, с. 85.

39. Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. - К., 1986, с. 38 - 39, 49 ; Толочко П. П. Древняя Русь. ..., с. 22.; Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. - СПб, 1870, с. 49 ; Брайчевский М. Ю. "Русские" названия порогов у Константина Багрянородного // Земли Южной Руси в IX - XIV вв. - К., 1985, с. 25 - 29.

40. Стурулсон С. Старшая Эдда. Песнь о Хлёде // Библиотека Всемирной литературы (БВЛ). Сер. 1. Т. 9. - М., 1975, с. 350 - 356.

41. Максимов Е. В. Населення України І тис. н. е. за археологічними матеріалами // Ономастика України I тис. н. е. - К., 1992, с. 8 - 9, 272.

42. Стрижак О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. - К., 1991, с. 79.

43. Абакумов О. В. Вiдгалуження антського дiалекту пiзньої спiльнопраслов`янської мовної єдності за синтезованими лінгво-археологічними свідченнями ..., с. 26.

44. Максимов Е. В. Населення України І тис. н. е. за археологічними матеріалами..., с. 6, 272 ; Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. …, с. 254 - 256.

45. Смиленко А. Т. Славянская культура Правобережья Днепра (типа Лука-Райковецкой) // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 114 - 116 ; Юренко С. П. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 116 - 125 ; Сухобоков О. В. Роменская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 125 - 135.

46. Мавродин В. В. Происхождение русского народа. - Л., 1978, с. 61 - 92.

47. Стрижак О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. ..., с. 71 - 195.

48. Там же, с. 56.

49. Якубовский А. Ю. Ибн-Мискавейх о походе русов в Бердаа в 332 г. = 943 / 4 г. // "Византийский вестник". Т. XXIV. - Л., 1926, с. 63 - 92.

50. Рябинин Е. А. Скандинавский производственный комплекс VIII века из Старой Ладоги // Скандинавский сборник, вып. XXV. - Таллин, 1980, с. 161 - 171.

51. Гуревич А. Я. Норманны // Советская историческая энциклопедия . Т. 10. - М., 1967, с. 344 - 345.

52. Повесть временных лет [ПВЛ]. - Петрозаводск, 1991, с. 23, 176.

53. Соловьёв С. М. История России с древнейших времён. Кн. 1. - М., 1959, с. 253.

54. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 288.

55. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 62 - 65.

56. Вернадский Г. В. Древняя Русь. - Тверь, 1996, с. 288, 289.

57. Васильевский В. Г. Житие святого Стефана Сурожского // Труды Киевской академии. - К., 1915, т. 3, с. 87 - 88.

58. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 65 - 67.

59. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. ..., с. 309 - 311.

60. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 184.

61. Юренко С. П. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 182 ; Сухобоков О. В. Роменская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 183.

62. Юренко С. П. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 108 - 109 ; Сухобоков О. В. Роменская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 108 - 109.

63. Сухобоков О. В. Роменская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 132 - 133.

64. Там же, с. 133 - 135.

65. Юренко С. П. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 124.

66. ПВЛ. .., с. 17.

67. Коковцев П. К. Еврейско-хазарская переписка в X в. - Л., 1932, с. 98 - 102.

68. Юренко С. П. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 108 - 109, 110 ; Седов В. В. Восточные славяне в VI - XIII вв. ..., с. 109.

69. Соловьёв С. М. История России с древнейших времён. Кн. 1. ..., с. 128, 301 - 302.

70. Вернадский Г. В. Древняя Русь. ..., с. 283, 284.

71. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 331.

72. Там же, с. 330, 332.

73. Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. …, с. 34.

74. Юренко С. П. Волынцевская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 108 - 109, 182.

75. Мезенцева Г. Г. Княжа гора // Радянська енціклопедія історії України. Т. 2. - К., 1970, с. 400 ; Мезенцева Г. Г. Канівське поселення // Радянська енціклопедія історії України. Т. 2. ..., с. 303.

76. Шафарик П. И. Славянские древности. Т. 2, кн. 3. - М., 1948, с. 70.

77. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 60 - 66.

78. Мавродин В. В. Происхождение русского народа. ..., с. 103 - 104.

79. Мавродин В. В. Древняя Русь. ..., с. 182.

80. Соловьёв С. М. История России с древнейших времён. Кн. 1. ..., с. 546.

81. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 96 - 97.

82. Тиандер К. Датско-русские исследования. Вып. 3. - Пг., 1915, с. 47 - 51.

83. ПВЛ. .., с. 63, 64.

84. Машкин Н. А. Карфагенская держава до пунических войн // ВДИ, 1948, N 4, с. 35 - 54.

85. Мавродин В. В. Древняя Русь. ..., с. 159 - 160.

86. Там же, с. 119.

87. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 337.

88. Толочко П. П. Древняя Русь. ..., с. 34.

89. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 65 - 67.

90. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 225 - 227.

91. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 52 - 53.

92. Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 95, 96.

93. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 226.

94. ПВЛ. .., с. 23.

95. Рыбаков Б. А. К вопросу о роли Хазарского каганата в истории Руси // Советская археология. - М., 1953, XVIII, с. 137 - 140.

96. Плетнёва С. А. Хазары. ..., с. 59 - 60.

97. Гумилёв Л. Н. Древние тюрки. - М., 1993, с. 62 - 63.

98. Шаскольский И. П. Известия Бертинских анналов в свете данных современной науки // Летописи - хроника. - М., 1981, с. 43 - 54.

99. Мавродин В. В. Происхождение русского народа. ..., с. 127 ; Толочко П. П. Древний Киев. ..., с. 222.

100.Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 102 - 103, 105.

101Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. …, с. 36.

102.ПВЛ. .., с. 25.

103.Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988, с. 38 - 41.

104.Толочко П. П. Древняя Русь. ..., с. 63.

105.ПВЛ. .., с. 27.

106.Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 307 - 308.

107.Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. - К., 1963, с. 136 - 138.

108.Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 304 - 307.

109.Там же, с. 306, 308.

110.Баран В. Д. Заключение // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 162 - 163.

111.Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 30, 102.

112.Соловьёв С. М. История России с древнейших времён. Кн. 1. ..., с. 127, 302.

113. Повесть временных лет // БВЛ. Сер. 1. Т. 15. - М., 1969, с. 32 - 34, 33 - 35.

114.Там же, с. 34, 35.

115.ПВЛ. .., с. 23 - 25.

116.Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв. ..., с. 274 - 276.

117.ПВЛ. .., с. 22, 27, 30, 37, 43 - 44.

118. Седов В. В. Восточные славяне в VI - XIII вв. ..., с. 112.

119.ПВЛ. ..., с. 39.

120.Повесть временных лет. Т. 1. - М. - Л., 1950, с. 21.

121. Мавродин В. В. Древняя Русь. ..., с. 170.

122.Там же, с. 176 - 177, 180 - 181.

123.Толочко П. П. Древняя Русь. ..., с. 22 - 24.

124.ПВЛ. ..., с. 26 - 27.

125.Мавродин В. В. Происхождение русского народа. ..., с. 127 - 128.

126.ПВЛ. ..., с. 35.

127.Беовульф // БВЛ. Сер. 1. Т. 9. ..., с. 177 - 180.

128.ПВЛ. ..., с. 21.

129.Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. - К., 1982, с. 98.

130.Заходер Б. Н. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. Т. 2. ..., с. 103 - 104.

131.Седов В. В. Восточные славяне в VI - XIII вв. ..., с. 248 - 256.

132.Мавродин В. В. Древняя Русь. ..., с. 172 - 173.

133.Абакумов О. В. Три Переяслави - міграція чи аналогія утворення ойконімів ? …, c. 30 - 31.

134.Смолицька Г. П. Про так звані перенесені топоніми з Південної Русі у Північно-Східну Русь // Мовознавство. - К., 1994, N 4, с. 18.

135.Абакумов О. В. Три Переяслави -- міграція чи аналогія утворення ойконімів ? …, c. 29 - 30.

136.Мавродин В. В. Древняя Русь. ..., с. 63 - 68.

137.ПВЛ. ..., с. 89.

138.Там же, с. 31.

139.Там же, с. 88 - 89.

140.Там же, с. 27, 177.

141.Монгайт А. Л. Чёрная могила // Советская историческая энциклопедия. Т. 15. - М., 1974, с. 845.

142.Соловьёв С. М. История России с древнейших времён. Кн. 1. ..., с. 142.

143.Смиленко А. Т. Славянская культура Правобережья Днепра (типа Лука Райковецкой) // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. ..., с. 108 - 109, 114 - 115, 116, 182.

144.Мезенцева Г. Г. Родень // Археология Украинской ССР. Т. 3. - К., 1986, с. 320 - 321.

Comments