А чи послабився вплив шевченкової мови ? (за останні 150 років) [«2000». – К., 2007, №16, С. F7]

При наближенні цьогорічних Шевченкових Днів певна частина помаранчевого бомонду посилила свій лемент щодо «занедбаного стану української мови», про її «повсюдне послаблення на Україні і у світі».

А чи так воно насправді ?

Візьмемо, наприклад, Галичину. Серед пересічених мешканців Центральної, Південної і Східної України досить поширена міфологема «найбільшої українськості» Прикарпаття. Нібито цей регіон – «український П’ємонт». Але чи була там поширена українська лінгвістична форма («мова солов’їна”) ще донедавна ? Або ж за часів Т. Г. Шевченка ? Прикарпатські сучасники Великого Кобзаря («Руська Трійця» : М. С. Шашкевич, І. М. Вагилевич, Я. Ф. Головацький) писали достатньо своєрідною літературною нормою.

Процитуємо, наприклад «Болеслава Кривоустого під Галичем» Маркіяна Шашкевича !

Не згасайте, ясні зори,

Не вій вітре зниз Дністра,

Не темнійте, красні звори,

Днесь, Галиче, честь твоя !

Бо хто русин – підлітайте

Соколами на врага !

Жваво в танець, заспівайте

Піснь веселу : гурра-га !

Погодьтеся, що цей діалект істотно відрізняється як від літературної, так взагалі і від народної «мови солов’їної» (полтавсько-черкаського котляревсько-шевченкового діалекту). Приблизно так само, як і та мова, яку ми звикли називати російською. І білоруська теж – відрізняється від «шашкевичевої» приблизно аналогічно.

На додаток наведемо і трохи пізніший галичанський «офіціоз». А саме документи Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 88-літньої давнини. Написані тодішньої діловою формою наддністрянського діалекту !

«Західно-Українська Народня Республіка. Державний Секретаріят Військових Справ. №11 ---- Окружні команди подадуть спис офіцерів і стан мужви що 10 днів.

Наказ з дня 16, падолиста 1918. До всіх окружних команд.

Всі військові окружні команди мають безпроволочно подати поіменний спис всіх офіцерів дотичного округа, що повнять службу в українськім війську, увзглядняючі слідуючі рубрики : 1) Військовий степень, 2) імя і назвище, 3) службове приділеннє, 4) студії цівільні і військове вишколеннє, 5) місце і дата уродження, 6) національність, 7) увага.

Рівнож мають команди подати рівночасно стан підофіцерів і мужви та запотребованнє офіцерів і підофіцерів з зазначеннєм, до якої служби потрібні.

Такі звідомлення мають посилати окружні команди що десять днів на адресу Державного Секретаріяту Військових Справ.

Львів, дня 16, падолиста 1918. Державного Секретаріяту Військових Справ : Вітовський, полковник в. р.»

[Вісник Державного Секретаріяту Військових Справ. -- Тернопіль 14, грудня 1918. -- С. 1].

Враження таке саме, як й від попереднього (поетичного) уривку !

На наддністрянському діалекті віддзеркалена творчість багатьох прикарпатських літераторів. В першу чергу -- найвидатнішого галицького письменника І. Я. Франка. Твори його були в 1920 х – 1930 х рр. перекладені в Харкові і Києві на літературну (себто українську) форму і в такому вигляді з тієї пори видаються. Під час же тогорічного ювілею Великого Каменяра львівський часопис «Ї» вимагав почати видання творів Франка мовою оригіналу. Редакція тижневика вважає, що літературна шевченково-грінченкова (на базі полтавсько-черкаського діалекту) норма української мови не повинна бути єдиною. Серед частини галицької громадськості існує думка, що паралельно повинна існувати і «наддністрянська літературно-ділова форма «української» мови». Як кажуть у Львові є «не наша українська мова», а й існує і «наша українська мова». Але ж чи остання – шевченкова «мова солов’їна» ?

Суто південно-руських (широко-українських) діалектів більше десятка. Такими (окрім трьох літературно «магістральних» : черкасько-полтавського, старокиївсько-неомосковського, старокиївсько-полоцько-віленсько-мінського) існують лемківський, бойківський, гуцульський, три поліщуцьких, буковинський і волинський діалекти. (Група закарпатських наріч – тема особливої розмови !). Полтавська (себто українська) літературна норма ввійшла в ужиток, як відомо, 200 років тому з ініціативи І. П. Котляревського. Зазначена форма – один з нащадків середнього етапу розвитку києво-давньоруської (тексту найдавнішої редакції «Правди Ярославичів») кін. 11 ст. Ще до старших сучасників Івана Петровича в Гетьманаті Богдана Хмельницького – Кирила Розумовського, а ще раніш у Великому Князівстві Литовському офіційною була старо-білоруська (старокиївсько-полоцько-віленська) мова.

До широко-української групи діалектів (чотири карпато-прикарпатських, три поліщуцьких, буковинський, волинський і полтаво-черкасько-слобожанський) можна віднести і т. зв. російську мову. Бо вона – також один з нащадків (як і всі вище перелічені) києво-полянської говірки. Але вже її пізнього етапу – кін. 12 – 13 ст. (тексту «Слова о полку Ігорєве» і «Слова о погибелі Землі Руської»). Білоруська -- теж київського походження, але її лінгвістичний предок залишив Мати Міст Руських ще на поч. 11 ст. (тоді він був аналогом тексту найдавнішої редакції «Правди Ярослава»), продовжуючи далі свій розвиток вже на полоцькому, а потім і на віленському «ґрунтах».

«Пра-російські» племена (в’ятичі, словени ільменські, більша частина сіверян, кривичів і радимичів) розмовляли в 9 – 12 ст. на своїх особливих наріччях. Один з цих діалектів ще 30 років тому був «розшифрований» працівниками Новгородської Археографічної Експедиції по матеріалам раніш винайдених (пошуковцями берестяних грамот !) у Місті над Ільменем текстів. Група науковців-філологів на чолі з академіком В. Л. Яніним систематизувала граматичні, ідіоматичні і лексичні особливості цієї на сьогодення вже забутої північно-східнослов’янської мови. Був відкритий діалект, достатньо самостійний до києво-давньоруської (текстів всіх ранніх редакцій «Руської Правди», «Слова о полку Ігорєве», «Слова о погибелі Руської Землі») форми.

Аналіз берестяних грамот Смоленська, Пскова, Вітебська, Твері, Мстиславля, Торжка і Москви виявив (на межі ХХ – ХХІ ст.) й ще декілька окремих давніх східнослов’янських наріч 11 – 13 ст. Тексти ж берестяних грамот Старої Руси (там мешкало багато вихідців з Середньої Наддніпрянщини) виявилися тотожними тодішній пізньокиївсько-давньоруській публіцистиці (текстам «Слова о полку Ігорєве» і «Слова о погибелі Руської Землі»). Впродовж 12 – 16 ст. всі північно-східнослов’янські говірки були асимільовані мовою княжих дружин і адміністрацій місцевих Рюриковичів – мовою старокиївською (давньоруською).

То й виходить, що мова О. С. Пушкіна, М. В. Гоголя, Л. М. Толстого і Ф. М. Достоєвського – один з варіантів широко-української мови. Тай ще добряче лінгвістично і літературно (впродовж 18 – 20 ст.) «відшліфованого» ! Росіяни не дуже афішують це відкриття берестознавців, яке віддзеркалено лише в московських і санкт-петербурзьких вузько-філологічних виданнях. Громадськість РФ (як і України) все ще знаходиться в полоні застарілих ("доянінських") уявлень про однаковий рівень лінгвістичної спадщини давньоруської мови до говірок всіх 12 давніх східнослов’янських "союзів племен". Більшості великоросів незвична сама думка про те, що їхня сучасна мова – нащадок саме давнього київського наріччя, а не говірки мешканців Москви-ріки доби Юрія Довгорукого.

А чи дійсно полтавсько-черкаська літературна форма (себто шевченкова українська мова) впродовж минулого століття «повсюдно послабилася» ?

Більшість галичан, волиняків, буковинців, бойків, лемків, значна частина гуцулів перейшла (головним чином у 2 й пол. ХХ ст.) зі своїх діалектів на котляревсько-шевченкову літературно-ділову форму, яка там з 1940 х рр. стала мовою школи і ЗМІ. Але мешканці західних регіонів України зберегли свою фонетику та деякі ідіоматичні обороти. Та й ще в багатьох селах Прикарпаття можна зустріти не тільки галичанські фонетичні особливості, але й місцеві мовно-граматичні діалектні форми. Кореспондент «2000» під час відомого відрядження від Вашого Тижневика до рідного села «баби Параски» (П. Королюк) на Тернопільщині цитував вирази односельців «валькірії помаранчевої революції (оранжевої чуми)». Наведені журналістом «монологи» були не українськими -- шевченковими, а відверто наддністрянськими -- шашкевичевими.

Але, у цілому, полтавсько-черкаська лінгвістична форма поширилася на Галичину, Волинь і Буковину. Як і на Полісся ! Особливо на Західне і Центральне. Шевченкова мова і там стала мовою школи.

Та й Київ з кін. ХІІІ ст. і до сер. ХІХ ст. належав до центрально-поліщуцької діалектної зони. Кордон останньої з суто українським (шевченковим) тереном проходив по лінії Бориспіль — Конча-Заспа — Теремки — Білгородка — Радомисль — Черняхів (як згідно лінгвістичної карти 1915 р. видатного вітчизняного мовознавця А. І. Соболевського, так і з досліджень українських радянських філологів) [Українська Радянська Енциклопедія // Діалект. – 1979. -- Т. 3, С. 192-193]. Майже півтора століття тому в Матері Міст Руських почала переважати т. зв. російська мова. До столиці Південно-Західного Краю Російської Імперії повернувся прямий нащадок пізньої старокиївської говірки, що загинула в 1240 р. разом з тодішніми мешканцями Давньоруського Мегаполіса під час Батиєвої навали. Лінгвістичний «онук» (саме «онук», а не «внучатий племінник») повернувся до «хатини» свого мовного «діда» ! Що й відбулося впродовж 2 й пол. ХІХ ст. Aсимільованим був не український, а один з варіантів центрально-поліщуцького діалекту. Відбулася навіть не стільки асиміляція, скільки своєрідна «мовна реконкіста». В 1920-ті – 1930-ті рр. полтавсько-черкаська форма суттєво посилила свої позиції в Києві. Як і за останні 18 років ! Нині суто українська літературно-ділова норма домінує в учбових закладах Матері Міст Руських. Проте ця лінгвістична форма не є для Києва автохтонною.

Позиції слобожано-черкасько-полтавської літературно-ділової норми (мови Великого Кобзаря) в різних регіонах України, як відомо, змінювалися неоднозначно, але, у цілому, «мова солов’їна» посилила (за рахунок західних і північно-західних регіонів нашої держави) за останнє століття свій територіальний вплив.

A. B.

Comments