«Феномен» М. Левченка і русофобія Є. Гуцало з В. Белінським

У другій декаді цьогорічного березня наш помаранчевий бомонд істерично обурився висловлюванням секретаря Донецької міськради Миколи Левченка щодо його версії походження української мови. Проте озвучена донеччанином гіпотеза належить Анатолію Желєзному ["Происхождение русско-украинского двуязычия на Украине". К. -- 1998]. Зазначений дослідник-аматор оприлюднив думку про те, що українська мова – давнорусько-польський суржик (або як кажуть філологи-професіонали – «койне»), виробивший якісь (між відносно середньо-спорідненими між собою польською і давньоруською мовами) проміжні граматичні форми.

Так ! Сучасна українська літературна мова дійсно має багато сотень запозичених полонізмів. Але ж англійська мова, наприклад, налічує 60% давніх французьких (гол. ч. -- франко-нормандських) лексичних запозичень і попри це залишається германською, а не романською (як французька !) мовою. Корейська мова має 90% китайських лексем, але теж залишилася у складі алтайської (а не сіно-тібетської, як китайська !) мовної сім’ї. Головне в ідентифікації мов і діалектів не лексика, а граматична структура конкретного лінгвістичного явища.

Анатолій Желєзний правий щодо того, що польська мова мала істотний вплив на формування української, але все ж таки «мова солов’їна» – один з нащадків давньоруської. Це східнослов’янська підгрупа, а не лехітська гілка західнослов’янської підгрупи. Куди й входить (разом з кашубською, лютицькою і ободритською) польська мова.

А чи є помилка А. Желєзного і М. Левченка такою вже й кричущою !

Якщо її порівняти з «гіпотезою», наприклад, Леся Танюка, озвученою ним декілька тижнів тому на радіоканалі «Культура». Пан Лесь стверджував в одній з радіотрансляцій, що російська мова – нащадок якогось з північно-східнослов’янських наріч. Але ж увесь філологічний та й історичний науковий світ ще в 1970 х рр. потрясло сенсаційне відкриття Новгородською Археографічною експедицією (очолюваною академіком Валентином Яніним) ільмено-словенського діалекту (завдяки прочитання новгородських берестяних грамот). Пізніше було (через берестяні грамоти Пскова, Тверi, Торжка, Смоленська, Мстиславля і навіть Москви) відкриті й інші північно-східнослов’янські діалекти.

Російська ж мова (суттєво відрізняєма від діалектів, відкритих берестознавцями) один з нащадків києво-росо-полянської (давньоруської) [Абакумов А. В. Закарпатский славянский полуторатысячелетний этнокультурный микрорегион в лингво-археологическом аспекте // Археологические микрорайоны Северной Евразии. — Омск, 2004, с. 5 — 9], що поширилася серед нащадків ільменських словен, в’ятичів, радимичів, більшої частини кривичів і сіверян впродовж 13 – 16 ст. Місцеві ж діалекти тоді були давньоруським асимільовані.

Ніхто Леся Танюка за висунуту ним помилкову гіпотезу, звичайно, не засуджує. Але ж є й інші «гіпотези» !

Серед них і про фінно-угорський статус російської мови (попри її граматику і при наявності лише десятка фіннізмів в лексиці «великого і могучого»), і про її якусь «хамітськість» (!?), і про її тюркський статус (хоча тюркізмів в українській мові більше аніж в російській !).

Відносно «освічений» помаранчевий бомонд «пропонує» російській мові (як нібито нащадку церковнослов’янської) південно-слов’янськість. А як же класики німецької лінгвістики (В. Гумбольт, брати Грімм, А. Шлейхер, М. Фасмер) ? Поділ слов’ян на три підгрупи і ідентифікація кожної з них – відкриття цієї, й досі найкращої в світі, мовознавчої школи. А як бути з 90% спільної (у росіян з українцями) лексики ? Так, є специфічно російські церковнослов’янські запозичення (храбрый, плен, бремя). Але ж є й суто українські церковнослов’янські запозичення – «юнак», «притаманний», «хтів». Наведемо конкретний приклад з усіх 3 х мов.

Відомий церковнослов’янський афоризм :

«Устами младенца глаголет истина».

Російський переклад :

«Ртом ребёнка говорит правда».

Український переклад :

«Ротом дитини говорить правда».

Нічого з церковнослов’янською концепцією походження російської мови не виходить. Але таки ця гіпотеза досить образлива. Якщо хтось підійде до мешканця Сарн і скаже про нього, що він гуцул, то поліщук може справедливо на це образитися. І «образитися» досить «круто» ! Так і росіяни мають право адекватно реагувати на такого роду образливі «концепції».

А що вже сказати про такі «перли», як «Ментальність Орди» Євгена Гуцало і «Країна Моксель» Володимира Бєлінського. В першій з цих книг на кожній третій її сторінці «доводиться» етнопсихологічна неповноцінність росіян. Приблизно теж саме і в «Країні Моксель».

Але ж це 161-ша стаття Кримінального кодексу України ! Про «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності». Ця стаття, між іншим, стосується як авторів, так і видавців !

На жаль не знайшлося ані адвокатів, ані звичайних «сутяг», які б подали на ці найобразливіші твори свої судові позови. Тим паче, що у більшій половині «переписних українців» якщо не батько чи мати, то принаймні дід чи баба -- етнічні росіяни. Та й згідно законодавства сама ж Прокуратура повинна ініціювати переслідування за грубе порушення Закону. Таке, як публікація «Ментальності Орди» чи «Країни Моксель».

І концепція А. Желєзного, і гіпотеза Л. Танюка теж хибні, але обидві помилкові (як що до польско-давньоруського суржику української, так і північно-східнослов’янства російської мов) тези не образливі. Дефініції М. Левченка і А. Желєзного – «насіння» у порівнянні з недолуго-принизливою та русофобською «церковнослов’янською гіпотезою» деяких вітчизняних дипломованих «науковців». І «ніщо» -- поряд з людиноненависницькими «Ментальністю Орди» і «Країною Моксель». А серед прихильників, апологетів і затятих читачів «шедеврів» Гуцала і Бєлінського чимало активних партійців і «Нашої України», і «БЮТ».

A. B.

Comments