Каталог‎ > ‎История‎ > ‎

Укр.-сх.-євр. слід В-кої Сл-ої колонізації Балкан VI ст. [В-ка сл-ка колонізація Балкан VI ст.// К. ст. — К., 2002. №5, с. 3 — 15 ; Летто-лит. етн. плацдарм В-кої сл-ї колонізації Балкан VI ст. // Slavica та baltica в ономастиці України. -- K, 1999]

Заключними етапами Великого Переселення народів в Єаропі IV — VI ст. були лангобардська міграція до Італії і розселення слов’ян (за участю західних постгуннів, балтів та інших етнічних угруповань) на теренах між Дунаєм, Чорним, Егейським, Середземним, Іонійським і Адріатичним морями та схилами Східних Альп. На відміну від багатьох інших колонізаційних потоків близькоспоріднених етнічних груп (іспано-португальською “конкістою” Латинської Америки, огузо-карлуко-киргизькою тюркізацією більшої частини Середньої Азії, булгаро-кипчацьким проникненням до Волго-Кам’я тощо) антсько-склавинська інвазія на Балкани та до долин Драви і Сави призвела до радикальних “взаємних” метаморфоз 1 (але без лінгвістичної асиміляції їх “автохтонами”!) грамматичних особливостей мови мігрантів з обох “метропольних” слов’янських племінних угруповань.

Істотним, хоч і (поруч із гепідо-пізньоготським, гунно-протоболгарським, постскіфосарматським та д. ін. етнічними елементами) другорядним, уявляється вплив на процес зазначеної колонізації балтського (а саме летто-литовського) компоненту. Зупинимося ж на останньому, як на типовому з менш впливових (у порівнянні з антським і склавинським) міграційних елементів балкано-драво-посавського етногензу VI — VII ст.

Чимало уваги приділили вірогідній балтській гідронімії на терені сучасної України ряд мовознавців. Досить суттєвим об’єктом пощуків такої ідентифікації (окрім Полісся) стала група назв річок басейну Росі 2. Якщо ж абстрагуватися від архаїчної та дискусійної частин переліку можливих пороських балтизмів, то залишаються дві досить ймовірні летто-литовські назви 3 — Шандра (л. Росави л. Росі ; с. Бересняги Канівського р-ну Черкаської обл.) й Сквира (л. Росі п. Дніпра ; Сквирський і Білоцерковський райони Київської обл.). В. П. Петров не виключав також і походження від лінгвоносіїв цієї ж балтської гілки ойконіму Сміла 4 [пор. литов. smelis — "пісок", лтс. smіlts — "пісок"]. Вірогідність цього реальна лише у тому випадку, якщо ім`я сучасного "індустріального серця" Тясмінщини (заснованого як містечко 5 у мінливому перебігу подій прикордоння 16 — 17 ст.) пов`язане з якимось місцевим мікротопонімом.

Як Сквира [пор. литов. власні імена : Skirvitele, Skirvaine ; досить ймовірна 6 метатеза * Skirv? > * Skvir-], так і Шандра [пор. литов. sandrus, sandrai, sundrai, — "річкові наноси", "наноси після річкової поводі"] сформувалися як назви річок тієї доби (можливо, що також і місцевості "Сміла"), коли летто-литовська прамова давно вже відокремилася від інших давньобалтських етно-лінгвістичних гілок 7 (прусо-ятвазької, неврської 8 і циркум-голядської).

Більш того, тоді (на початку терміну аналізуємої топогенези) вже стартував новий мовно-дівергенційний процес. Почали формуватися 9 суттєві діалектні особливості серед представників окремих племінних утворень летто-литовців (північних балтів, або ж леттонів). З іншого ж боку І. М. Желєзняк досить слушно вказує 10 на ще не дуже виразну лінгвістичну розгалуженість цієї мовної підгрупи під час формування гідронімів Шандра і Сквира.

Це свідчить про те, що обидві назви річок не могли виникнути за доби встановлення над регіоном влади Великого князівства Литовського в XIV — XV ст. Та й тодішні аукштайські (як і жемайтські) бойові (в т. ч. і дружинні) контингенти не мали майже ніякої можливості брати участь в ольгердово-вітовтовому геополітичному наступові на схід і південь. Означену реконкісту здійснили майже виключно білоруські і українські полки Великого князівства 11. Етнічна Литва була тоді повністю задіяна на західних оборонних (протитевтонських) зусиллях кейстутової “фракції” війська Гедиміновичів 12.

Найвірогідніша доба появи зазначених пізньобалтських гідронімів — велика південна міграція слов’ян (в т. ч. й найдавніших східних — антів) на поч. 2?ї пол. I тис. н. е.!

Різноманітними дослідженнями 13 встановлена масова участь не тільки йорданових 14 південних (археологічно репрезентованих пеньківською культурою 15) антських угруповань в колонізації Балканського п?ову, але й північних та східних (прокопійових “заутригурських” 16) контингентів цієї багатолюдної 17 етно-політичної спільноти. Серед розмаїстих “хвиль” верхньонаддніпрянських мігрантів “до півдня” напевно опинилися і летто-литовські родові колективи. Присутність пізньобалтомовної людності на Балканах посередньо підтверджується гідронімічними свідченнями 18. Петров наводить групу тамтешних річкових назв з притаманною для цієї мовної групи кореневою основою -per-, -pur-, ?pr? 19.

Склавино-антська колонізація територій на південь від Дунаю не обмежувалася саме цими двома етнічними групами. Великий “рух народів” на Балкани в 6 — 7 ст., окрім обох перелічених головних міграційних потоків, затягнув у вихор “задунайської героїки” і західних гуннів (сарагурів, кутургурів, аварів, протоболгар), і пізніх готонів (гепідів 20), і пост-північнодакійців 21, і росів 22 (тоді ще напів-іранців 23), і північно-західних слов’ян 24 — пізніх венедів 25 (лехитів дзедзицької археологічної культури 26). Нічого дивного, що були серед переселенців також і балти. Тим більш, що прокопійові “заутригурські” північні представники антської політичної спільноти були (за археологічними свідченнями) досить різноманітними 27.

Серед вірогідних верхньонаддніпрянських “федератів” антського племінного союзу VI ст. фігурувала (в слов’янському напівоточенні 28) вочевидь переважно балтомовна (скоріш за все летто-литовська) 29 людність тушемлино-банцерівської культури 30. В. В. Сєдов вбачає етногенетичну безперервність розвитку смоленсько-вітебсько-полоцького регіону впродовж 1300 років. Від поч. 7 ст. до н. е. й по антську добу включно 31. Тушемлино-банцерівська ж культура виросла безпосередньо з дніпро-двінської 32. Ця трансформація відбулася (з поширенням на мінський регіон) 33 в IV — V ст. Саме дніпро-двінські племена I тис. до н. е. — 1?ї пол. I тис. н. е. за ідентифікацією ряда дослідників і були (на давньому етапі цієї археологічної культури!) геродотівськими андрофагами 34, а також (в лінгвістичному плані) — первісними летто-литовцями 35.

Більш давній (ніж антсько-”класичний”!) міграційний вибух, розпочатий на півдні Східної Європи бл. 375 р., досягнув тоді і верхів’я Дніпра. Значна кількість тогочасних етно-племінних об’єднань розпалася і стала “будівельним матеріалом” могутніших, або й зовсім нових геополітичних утворень. Інші ж союзи якщо і збереглися, то зазнали важливих структурних метаморфоз. Не обминули такі “вціліли” родо-племінні сполучення і деяких етнічних змін в своєму складі. До числа останніх належали як “перші” східні слов’яни (найдавніші анти), так і тодішні леттони. У північних середньонаддніпрянців київська археологічна культура трансформувалася (внаслідок Божо-Вінітаро-Баламберової війни 36) в колочинську 37. Пост-андрофагська ж спільнота — в тушемлино-банцерівську 38. Тодішні мілітарно-міграційні катаклізми зачепили і летто-литовців. Хоч і меншою (порівняно з ранніми антами) мірою!

Остроготська навала на північні 39 райони Середньої Наддніпрянщини та придушення 40 цієї інвазії гуннами призвели до істотних етно-політичних “мутацій”. Саме після перелічених подій і сформувалося об’єднання “класичних” антів 41. Визначення останнього (і Йорданом, і Прокопієм Кесарійським) 42, як більш чисельного (у порівнянні зі склавинами та пізніми венедами) угруповання “варварів”, не дає підстави обмежити цей досить великий східноєвропейський племінний союз ідентифікацією лише з носіями пеньківської й колочинської археологічних культур. Тільки разом з людністю летто-литовської (за мовою!) тушемлино-банцерівської і “збірно”-слов’янської 43 культури довгих курганів (її найдавнішого, псково-верхньоловацького 44, етапу!) у загальновизнаних (але на справді лише південних!) антів й вимальовується досить вагомий обсяг їхнього політичного об’єднання, що відповідає повідомленням давньовізантійських істориків сер. VI ст.

За кільканадцять же десятків років перед цим геополітична картина Східної Європи істотно відрізнялась від йоданово-прокопійової.

Після міграційно-мілітарних гунно-гото-анто-постандрофагських потрясінь останньої чв. 4 ст. Верхня і півн. частина Середньої Наддніпрянщини найвірогідніше уникнули безпосередньої Баламберової влади. Проте сформувався, ймовірно, деякий васалітет зазначених місцевостей перед “домом Дуло”. Регіональними ж намісниками Західногуннської держави вочевидь були визнані антські вожді — спадкоємці Божа.

Війна, в якій останній загинув, призвела до певних етнічних метаморфоз 45 як на терені Середнього, так і Верхнього Дніпра. Обидва регіони зазнали істотних племінних структурних змін. Переформувалися як ранні анти, так і пост-андрофаги дніпро-двінської культури. Саме тоді, наприк. 1?ї пол. I тис. н. е., і почалося (на думку більшості фахівців) глоттохронологічне розгалуження летто-литовців 46. Значна частина їх етно-популяційного масиву (зазнавши деяких небалтських міграційних впливів — гол. ч. в середовищі племінної верхівки) опинилася (самий початок давнього етапу тушемлино-банцерівської культури!) в гунно-антському “намісництві” божових спадкоємців. Тодішні ж північно-західні “апостатсько”-переселенські відгалуження дніпродвінської людності започаткували вже історично засвідчених 47 леттонів.

До мовної асиміляції пост-андрофагів (в т. ч. й тих з них, хто увійшов до анто-гуннського “намісництва”) “бусови часи” не призвели. Слов’янський елемент 48 серед племінної верхівки носіїв тушемлино-банцерівської культури тоді нівелювався. Інша справа, що у племінному союзі (який після смерті Аттіли і розпаду Західногуннської держави повністю усамостійнився) “базових” пост-андрофагів з давніми антами, останній з перелічених етносів (репрезентований раннім етапом колочинської культури) домінував. Східний діалект давньої слов’янської мови став, звичайно, для даної сполуки своєрідним lingva franca.

Самоназва тушемлино-банцерівців відобразилася пізніше, вірогідно, в етнонімі відомого пост-антського племінного об’єднання кривичів 49. Деякі мовознавці вбачають його пра-летто-литовське першоджерело 50 [пор. литов. kirba або (можливо більш архаїчна форма) kirva — "трясовина" ; ймовірна 51 метатеза * kirv? > * kriv-]. У подальшому означена лексема трансформувалася у міфонім Криве-Кривейте 52, а потім — в макроетнонім -krievy- 53. Не виключено, що останній і був самоназвою пізніх дніпродвінських племен, яку також успадкували тушемлино-банцерівці.

Леттони-”апостати” (предки литовців та латишів) саме і протиставили себе (на поч. V ст.) ними покинутому (тоді частково антизованому) об’єднанню протокривичів. В подальшому ж (вже після остаточної спов’янізації верхньодніпровських балтів) цей етнонім [литов. krievai — ”росіяни”, “руські” (себто сх. слов’яни, взагалі) ; лтс. Krіevija — "Росія", “Русь”] 54 зазнав нової метаморфози. Він був поширений аукштайтами, скалвами, судувами, жемайтами, латгалами, селами, куршами і земгалами зі своїх колишніх “зрусифікованих” одноплемінників (кривів — кривичів) на всіх русичів 55.

Відмовившись же від свого протокривичського макроетноніму, предки сучасних леттонів, однак, зберегли жрецько-міфологічну традицію, пов’язану з Криве-Кривайтисом 56.

У 2?й пол. V ст. колочинці і (поки що!) невеличкі угруповання тушемлино-банцерівців почали освоювати прилеглі до них з півдня пост-черняхівські (із залишками германо- та іраномовної людності на той час) території. Почала зароджуватися пеньківська археологічна культура 57. Наприкінці ж століття на “протилежній” північній околиці антського союзу формується ще одна етно-племінна структура. Археологічне відображення цієї спільноти — т. зв. “довгі кургани” 58. Започаткували цю культуру (асимілюючі більш давню західно-фінську людність) не тільки давньоантські 59 й пост-андрофагські (протокривичські) групи. Фігурувала там ще і якась окрема лехіто-пізньовенедська міграційна хвиля 60. Інша ж з відомих північно-східних відгалужень давнього слов’янства (культура новгородських сопок) почне формуватися 61 значно пізніше. Вже після остаточного розпаду 62 антської федерації.

У ті ж часи (коли зароджувалися ільменські словени) утворився (наприк. VII ст.) якийсь синтез тушемлино-банцерівців і носіїв давнього етапу культури довгих курганів. При цьому й не були “зайвими” і новоприбулі південно-постантські, склавинські та пізньовенедські групи. Сформована таким чином спільнота археологічно віддзеркалена середнім та пізнім етапами культури довгих курганів 63. Леттонський компонент цього тоді (7 — 8 ст.) новоутвореного племінного союзу поступово (ще до часів Рюриковичів) слов’янизувався. Самоназва ж цього об’єднання була, вірогідно, успадкована від тушемлино-банцерівців. Хоча і цей етнонім “придбав” слов’яноподібний вигляд — кривичі 64.

Але все це відбудеться в останній чв. I тисячоліття. Шосте ж століття — доба антського (за участю ще й балтомовних протокривичів) руху на південь!

В перші десятиліття 2?ї пол. I тис. н. е мігранти з Верхньої. і півн. частини Середньої Наддніпрянщини поширюють свою присутність 65 у лісостеповій полосі від Дністра й до Осколу. Саме тоді виникають майже всі пеньківські поселення Поросся 66. Найімовірніше, що саме в цих “весях” (згідно з проаналізованою нами раніше гідронімією) й оселилася (разом, звичайно з “природними” антами) серед залишків пост-черняхівської людності якась група протокривичів. Перш ніж мовно асимілюватися (впродовж, можлило, кількох десятків років) прибулі летто-литовці встигли наректи “по своєму” ряд місцевих топонімів. “Дещо” з цього балтського мовного надбання збереглося й до наших часів.

У складі антів, протокривичі (як пороські, так і представники їхнього головного верхньодніпровського угруповання) брали, звичайно, участь в походах на юстиніанову Візантію, а після 545 р. 67 — і в колонізації Балкан. Трохи пізніше виник ще один напрямок (вимушений!) міграції частини пеньківців. Під час аварської навали (на межі 550?560?х рр.) деякі антські групи посунулися (в процесі відомого 68 рейду Боянової орди через Правобережну Україну, Галичину, Малу Польщу, Моравію, Чехію, Тюрінгію та знову повз території Чехії аж до Угорщини з Трансільванією) в центральноєвропейському 69 напрямку. Втекла тоді від аварського наскоку (ближче до Західного Полісся) і частина пороських леттонів.

Гідронімним свідченням цього переміщення невеликого осередку протокривичів ми знову бачим балтську назву річки. І не архаїчну неврську (якої у Поліссі немало 70), а також (як і в басейні Росі) летто-литовську. Гідронім Смілка (л. Случі п. Горині п. Прип’яті ; с. Майдан-Лабунь Шепетівського р-ну Хмельницької обл.) загальновизнаний 71 балтизм [пор. лтс. smіlts — "пісок", литов. smelis — "пісок"]. Тут (на подільсьо-поліському прикордонні) і зупинилася, вірогідно, зігнана з Поросся аварами група вигнанців. Серед прибулих сюди (в склавинське 72 середовище) антських біженців була, ймовірно, й частина “південних” протокривичів.

Да і в самоназві одного родового підрозділу цього значного леттонського племінного об’єднання віддзеркалилася “піщана” етимологія. Смоляни — одна з досить впливових протокривичських фратрій 73. Представники цього родового утворення фігурують, т. ч., не тільки в “метрополії” функціонування тушемлино-банцерівцівської культури, але і серед їхньої “діаспори” — на Росі та верхній Горині. Присутня в басейні останньої назва річки Смілка (Смолка) — можливого відетнонімного (зазначеної протокривицької фратрії) походження. Серед антських же загонів шукачів свого щастя за “веселим Дунєм” присутні були також і смоляни.

Останні фіксуються на балканських теренах! Там відомі племінні сполучення (скоріш за все мішаного анто-балто-склавинського етнічного складу) — кровізи 74 і смоляни 75. Обидва об’єднання виявилися у подальшому істотними елементами формування болгар і македонців.

В аспекті ж Великого розселення слов’ян по Дунаю (і далі на південь!) слушною і дослідницькі досить вдалою видається одна з цікавих думок В. П. Петрова. Вмілий майстер лінгво-історичних студій побачив своєрідну специфіку і в порівняльно-мовознавчому “відтінку” східно-центральноєвропейських та балканських популяційних людських метаморфоз 3?ї чв. I тис. н. е. Він припускав, що етнічні карти IV — VI ст. та “кирило-мефодійових” часів істотно відмінні. Первісну “троїсту” (йорданову) диференціацію найдавніших (але вже не пра?!) слов’ян (анти — пізні венеди — склавини!) Віктор Платонович не вважав доцільним ототожнювати з сучасною (історично “відшліфованою”) тричленною структурою 76 нашої мовної групи. Остання змогла витворитися лише внаслідок поступового етно-лінгвістичного переформування слов’янства між VII і X ст. н. е.

Найдавніші (ще “до-плінієво-тацитові”!) 77 венеди поморської археологічної культури 78 являли собою, найвірогідніше, фінальний етап праслов’янської мовної спільноти 79. Про це свідчить, насамперед, зіставлення матеріалів порівняльної лінгвістики та археології. Розподіл (кін. III — II ст. до н. е.) пізньопоморської людності на носіїв зарубинецької і пшеворської культур виявився політичним “джерелом” розчленування найдавнішої слов’янської мови 80. 700-літнього поступового посилення діалектних розбіжностей різних етно-лінгвістичних гілок “початкового” слов’янства виявилося не досить (за часів Прокопія Кесарійського) щоб бути поміченими цим визначним візантійським урядовцем. Тодішній сірійський грек костянтинопольської служби не міг ще відчути мовних відмінностей 81 (бо вони ще були достатньо невеликими!) у “варварській балаканині” антів і склавинів.

Ще менш суттєвими тоді були розбіжності поміж говіркою останніх з наріччям пізніх венедів (пралехитів). Гото-гепідські переселення наприк. 1?ї чв. I тис. н. е. розчленували носіїв середнього етапу пшеворської культури. Двоє найбільших з цих “шматків” були помічені автором відомих “Певтингерових таблиць” на поч. 3 ст. 82. В цьому документі зазначені венеди, що “за Сарматськими горами (Зах. Карпатами)”. Ще одне племінне угруповання під тією ж назвою “Певтингерови таблиці” розташовують східніше. Перших можна ідентифікувати з якимось із “залишків” “метропольних” пшеворців 83, а в других вбачаються представники т. зв. волино-подільської (ще й мазовецько-підляської 84) археологічної групи 85.

Західне наріччя давньої слов’янської мови, т. ч., починає (з III ст.) диференціюватися на 2 говірки : пра-лехітську й (ще не розгалужену) чесько-моравсько-словацько-протокраков’янську. Потім (на терені суч. Верхньої Саксонії) сформується (десь на поч. ост. чв. I тис. н. е.) між ними своєрідне койне — сербо-лужицьке 86.

За юстиніанової ж доби цього процесу ще й не намічалося! До того (йордано-прокопійового!) часу пралехитське (волино-мазовецьке) угруповання (венеди — супротивники Германаріха 87 сер. IV ст.!) трансформувалося 88 в носіїв дзедзицької культури. Інші процеси передували появі склавинів. Ідентична цій племінній спільноті празька культура базувалася 89 на попередніх їй південно-західних пшеворських археологічних комплексах.

В VI ст. н. е., таким чином, слов’янство було репрезентовано єдиною мовою 90, розгалуженою тоді (поки що) на 2 діалектні гілки : східну (антську) й західну. Остання також почала членуватися [блок-cхема] на 2 говірки : склавинську (морава 91) і пост-венедську (ляхи 92).

Антські ж і склавинські міграції (за участю пост-венедів, балтів, західних пост-гуннів та інших етносів) до Дунаю (і далі “ще глибше” у Візантію) призвели до зміни самої структури “слов’янства-венедства”.

В 2-й пол. 6 — 7 ст. більшу частину Балканского п-ову, Паннонії та Норика черезполосно заселили як антські, так і склавинські племена. Разом, звичайно, з іншими (менш чисельними) прибульцями, асимілюючи останніх. Як і “аборигенів” — більшість місцевих романо- і, в меншій кількості, елліномовних мешканців. Проте, анто-склавинська “строкатість” склалася (перед колонізаційним “стрибком” на ромейські земелі!) ще на дунайських “проміжних” позиціях впродовж VI ст. Тоді, найвірогідніше, й сформувалися “передоснови” 3?х груп анто-склавинських перехідних говірок-койне.

З цих мовних осередків і розвинулися, згодом, три розгалуження діалектів : болгаро-македонське, сербо-хорватське і словенське. Процес формування (в 6 ст.) перелічених лінгвістичних “джерел” набув деякого паралелізму. В усіх 3?х зазначених наддунайських місцевостях перехідні говірки-прамови створилися за рахунок “койнізації” антських (з одного боку) й склавинських (з іншого) нарічь. Цей паралелізм і став тією єдиною ланкою, що якось поєднує (у філологічних уявленнях) аналізовану гілку слов’янства. При цьому одностайно відзначається, що з усієї сучасної “трійки” підгруп нашої мовної спільноти — південна найбільш лінгвістично розгалужена 93 та умовна. Західна ж й, особливо, східна 94 — філологічно більш компактні.

Один з 3?х аналізуємих нами пра-південнослов’янських осередків утворився на Нижньому Дунаї. Область (біля фортеці Туррис 95), ”подарована” (після 545 р.) Юстиніаном антам, започаткувала перелік колонізованих останніми “ромейських” земель. Друга пол. 6 ст. характеризувалася нестримним розселенням 96 прибулої людності на Балканах. Анто-склавинське нижньодунайське етно-лінгвістичне утворення взяло в цьому процесі найактивнішу участь. Його племена (разом з іншими “підкріпленнями” зі Східної та Центральної Європи) залюднили 97 більшу частину територій суч. Болгарії, майже всю Македонію, значну кількість районів Греції.

Нижньодунайський “койнізований” анто-склавинський етно-лінгвістичний осередок тоді (впродовж VII ст.), завдяки “дисперсії” представників цього угруповання по найвіддаленіших теренах Балканського п?ову (та, як наслідок цього, і політичного розпаду об’єднання), мовно трохи диференціювався. Проте, найвагоміший пра-болгаро-македонський “фрагмент” цих анто-склавинів залишився в балкано-південнокарпатському межигір’ї. Він відомий царгородським хроністам, як Союз Семи племен 98. Ця ж спільнота й “уособила” в собі подальше лінгвістичне існування східної балкано-слов’янської мовної єдності. З досягненням же апогею могутності Першого Болгарського царства, всі пост-анто-склавинські говірки (“нижньодунайського” походження!) до сер. 10 ст. консолідувалися. Їхнім “збирачем” виявився один з різновидів т. зв. старослов’янської мови. Цей варіант був представлений 99 відомою “Савиною книгою” і багатьма більш пізніми рукописами. Зазначена літературна форма віддзеркалювала тодішню преславську державно-адміністративну мову і до поч. нового тисячоліття залишилася (до подальших її метаморфоз) єдиною діловою нормою Симеонового (та й Самуїлового) царства.

Сучасні ж болгаро-македонські діалекти — нащадки лінгвістичної єдності пізнього Першого Болгарського царства. Ця мова, як ми бачимо, дисимилювалася у вигляді нових говірок вже в II тис. н. е.!

На поч. 560?х рр., внаслідок “циркум”-карпатського рейду аварів, на межі Середнього та Верхнього Подунав’я сконцентрувалося, вірогідно, якесь мішане склавино-антське 100 міжплемінне угруповання. Його людність ще до кінця століття поширилася 101 на землі від верхньої Драви й до Східних Альп.

Припустимо, що антський компонент не брав участі в процесі формування (у вигляді “койнізації”!) спільної говірки цього об’єднання. В такому ж випадку нащадок зазначеного наріччя (словенська мова) не належав би до винайденої для неї сучасною лінгвістикою “ніші”. Тоді філологічна кваліфікація хорутан зовсім змінюється! Їхню мову характеризували б як приналежну до моравської (разом з сучасними чеською й словацькою) гілки західнослов’янської лінгвістичної підгрупи. Аналогічий паралельний (і в той же самий час!) колонізаційний процес відбувався й зовсім поблизу від панноно-норицького регіону.

В Богемії!

Але чехи — лінгвістичні “моравці”. Останнє ж свідчить про переважно склавинський компонент переселенської хвилі до “Бойгему” в сер. 3?ї чв. I тис. н. е. На противагу до тогочасних подій на терені від Драви й до Альп!

Після недовгого терміну (2?а чв. — сер. VII ст.) перебування панноно-норицьких склавино-антів у т. зв. “державі Само”, ця племінна спільнота 102 створила самостійне князівство Корушка (Хорутанія). Політичну (як і етно-мовну!) компактність словенців (“віндів”) не змінило 103 як встановлення над ними наприк. 3?ї чв. I тис. формального баварського сюзеренітету, так і проголошення 788 р. в краї ще й франкської зверхності. Більш ніж півтора століття виявилися достатніми, щоб консолідувати в Хорутанії всі її склавино-антські говірки однією (найвпливовішою) з них. Приблизно тисячолітньої давнини й сьогоденна розгалуженість 7 діалектних груп 104 сучасної словенської мови.

819 р. автономія Корушки була ліквідована німецькою імператорською владою. “Віндські” землі почали політично диференціюватися 105. Розгалузилася (впродовж II тис.) на діалекти й (набута за часів Хорутанського князівства) словенська мовна єдність!

Одними ж найбільш складними (з усієї індоєвропеїстики!) виявляються порівняльно-мовознавчі студії нащадків південно-середньодунайського склавино-антського угруповання — сербо-хорватів. Лінгвістична єдність цієї спільноти сягає саме VI ст.

Прокопій Кесарійський неодноразово 106 (в своїй праці “Війна з готами”) згадує об’єднання склавинів, грабіжницькі загони якого періодично переправлялися через Дунай північніше Наїсси (суч. Нішу). В цьому “експедиційному конгломераті” було немало і антів 107. “Проти-наїський” автономний (і “авангардний”!) “підрозділ” склавинського племінного союзу (останній розпадеться під час аварської навали 3?ї чв. 6 ст.!) розміщувався (бл. 550 р.) на значній території. Пра-сербо-хорвати тоді мешкали, найвірогідніше, на теренах суч. Славонії (що підтверджує Йордан 108!), Воєводини, Банату, північної Валахії і румунської Молдови. Свіжі ж загони “шукачів ромейської здобичі” прибували з тодішньої склавинської “метрополії” (Моравії, Словакії, Південної Польщі, Західної й значної частини Правобережної України) до своєї “ударної” фратрії двома шляхами. Одни з них пливли на своїх човнах Дунаєм від місцезнаходження суч. Братислави й до Воєводини. Інші ж — просувалися до Олтенії від Буковини через Молдову (перетинаючись в своєму маршруті з антською міграцією) і Мунтенію.

Румунські археологи відзначають саме для розглядуємого століття на південних землях своєї країни наявність як празької (пов’язаної зі склавинами), так і пеньківської (антського походження) кераміки 109. “Проти-наїське” племінне угруповання було етнічно досить строкате. Серед “чужинців” в об’єднанні переважали, однак (як представники паралельного і територіально близького переселенського руху), — анти. Останніх там було, вочевидь, майже стільки, скільки “природних” склавинів. Тільки цим можна пояснити початок процесу формування на півдні Середнього Дунаю (в 540?х рр.) перехідної говірки поміж західним і східним давніми слов’янськими діалектами.

В наступному ж десятилітті “проти-наїські варвари” після своїх чергових наскоків на “ромейські землі” почали залишатися 110 у Візантійській імперії й “на зиму”. Середньодунайсько-посавське склавино-антське угруповання територіально поширюється. Впродовж 2?ї пол. VI ст. його люднісь мігрує до центральних, південних та західних районів суч. Югославії, а також в Хорватію (долиною р. Сави), Боснію і Герцеговину. Ще й після розпаду в 560?х рр. великої склавинської племенної конфедерації, її дунайська “філія” (як “усамостійнена”) деякий час зберігає політичну єдність. В цих умовах продовжується “койнізація” особливої пра-сербо-хорватської говірки. Коли ж на сам. поч. 7 ст. етно-політично диференцюється (внаслідок своєї широкої “дисперсії” по Балканам) й зазначений найпівденніший “підрозділ” склавинів, то їх синтезований діалект фігурував вже серед усіх істотних “розгалужень” цієї спільноти.

В 620 — 630?х рр. на заході півострову з’являються 111 2 нові племінні групи : серби і хорвати. О. С. Стрижак вбачає антське етимологічне 112 коріння в обох цих праетносах. Зібравши ж під своїм військово-політичним “омофором” значну (й чисельно переважаючу найновіших мігрантів) пост-середньодунайську людність, протосерби і протохорвати невдовзі мовно асимілювалися. Вони змінили свої давні східнослов’янські говірки на місцеве “койне”, консолідоване раніше прибулими в регіон склавино-антами. Останні ж (поступово злившись з племенами-гегемонами) взяли і собі (відповідно) етноніми сербів і хорватів.

Етногенетичні метаморфози VII ст. на заході Балкан зафіксували 3 нових об’єднання : сербів, далматинських і посавських хорватів. Останні 2 групи відносно простежені 113 історичними джерелами. Тривале (майже 300-літнє) окреме існування цих хорватських гілок віддзеркалилося й на мовному аспекті. Сформувалися тоді чітко визначені далматинська й посавська говірки. В подальшому своєму розвитку “Кроація” не часто була етно-політично єдиною 114. Глоттогенез же 7 — 10 ст. заклав основи чакавського і кайкавського макро-діалектів сербо-хорватської мови 115.

Історична ж доля сербів впродовж 600 — 700?х рр. дуже мало відома 116. Проте, напевно, що цей “темний” хронологічного термін припадає на період їхньої етно-політичної єдності. Безперечно існування в 7 — 8 ст. спільного сербського племінного союзу. Тільки за такої умови могла скластися лінгвістична база штокавського макро-діалекту сербо-хорватської мови.

Відцентрові ж тенденції в зазначеному союзі чітко обозначилися лише на межі VIII — IX ст. Сербська спільнота с того часу функціонує у вигляді декількох князівств 117. Мовно це відобразилося у вигляді поділу тодішнього “штокавського” прадіалекту на місцеві говірки.

Завоювання (і часткове покатоличення!) славонських (та інших лівобережно-нижньосавських й середньо-придунайських) сербів мад’ярами (в 1091 р.) 118 зробило їх етнічно компактним регіональним елементом в Угорському королівстві. Це, в свою чергу стало передумовую формування екавської говірки штокавського діалекту. Релігійно ж “латинізована” частина славонців (шокці та д. ін.) прийняла з часом хорватську самоназву 119.

В Сербській державі Неманичів — Лазаревичів (12 — 15 ст.) 120 кристалізувалося єкавське наріччя “штокавців”. Боснійська ж “суверенна бановина” (за Твртко Великого проголошене королівством!) 1200 — 1391 рр. 121 було політичною передосновою ікавської їх говірки.

Таким чином, слов’янство впродовж 3-ї чв. I тис. н. е. зазнало, значних етно-лінгвістичних метаморфоз 122. Воно переформувалося з біполюсної структури в умовно-троїсту. В додачу до західної (склавино-поственедської) і східної (антської) підгрупам з’явилася ще одна — південна.

Вирішальну (паралельно зі своїми центральноєвропейськими “кузенами”) участь в зазначеному грандіозному етно- і глоттогенезі брали (в усіх 3-х південнослов’янських мовних “плавильних тиглях”!) антські мігранти з терену суч. України.

Блок-схема генезису південного слов’янства

1. Абакумов О. В. Летто-литовський етнічний плацдарм Великої слов’янської колонізації Балкан VI ст. // Slavica та baltica в ономастиці України. — К., 1999, с. 48 — 60.

2. Петров В. П. Балтика і славіка Надросся // Питання гідроніміки. — К., 1971, с. 13 — 17 ; Петров В. П. Історична географія та проблема слов`янського етногенезу на матеріалах гідронімії : (Гідронімія Росі і Надросся) // Історичні джерела та їх використання. — К., 1966 — Вип. 2, с. 65 — 73 ; Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. — К., 1972, с. 99 — 108 ; Трубачёв О. Н. Названия рек Правобережной Украины. — М., 1968, с. 232 — 245, 262, 267, 284 ; І. М. Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя. — К., 1987, с. 93 — 107.

3. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 101 — 102 ; Трубачёв О. Н. Названия рек Правобережной Украины. …, с. 161, 268 ; Желєзняк І. М. Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя. …, с. 94, 95 — 96, 100 — 103.

4. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 57 — 58.

5. Черкаська область // Історія міст і сіл України. — К., 1972, с. 16, 483 — 484.

6. Топоров В. Н., Трубачёв О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. — М., 1962, с. 207.

7. Абакумов О. В. Поліський аспект балто-слов`янського питання // Ономастика Полісся. — К., 1999, с. 144, 148.

8. Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. — К., 1979, с. 13, 14, 16, 26 ; Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. — М., 1970, с. 8, 9.

9. Трубачёв О. Н. Названия рек Правобережной Украины. …, с. 161.

10. Желєзняк І. М. Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя. …, с. 106.

11. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987, с. 65, 66 — 73.

12. Там же, с. 66.

13. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 12, 26 — 39 ; Мавродин В. В. Древняя Русь. — Л., 1946, с. 34 — 69 ; Абакумов О. В. Три Переяслави — міграція чи аналогія утворення ойконімів // Мовознавство. — К., 1996, N 2/3, c. 30.

14. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica. — М., 1960, с. 72.

15. Приходнюк О. М. Пеньковская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э. — К., 1985, с. 85 — 93.

16. Прокопий из Кесарии. Война с готами. — М., 1950, с. 384.

17. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica...., с. 71 — 72.

18. Ванагас А. П. Проблема балто-славянских языковых отношений в свете балтийских гидронимических лексем // IX международный съезд славистов. — Вильнюс, 1983, с. 3 — 31. Препринт.

19. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 78.

20. Феофилакт Симокатта. История. — М., 1957, с. 146 — 148.

21. История Византии (в 3?х томах). Т. 1. — М., 1967, с. 216 ; Вакуленко Л. В. Культура карпатских курганов // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э...., с. 66 — 68 ; Третьяков П. Н. Славяне // Советская историческая энциклопедия [СИЭ]. Т. 12. — М., 1969, с. 971 ; Абакумов А. В. Кто более “коренной” на Балканах — албанцы или сербы? // Экономическая газета. — М., 1999, №34, с. 8.

22. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1981, с. 161 ; Абакумов О. В. Вiдгалуження антського дiалекту пiзньої спiльнопраслов’янської мовної єдності за синтезованими лінгво-археологічними свідченнями // Ономастика України I тис. н. е. — К., 1992, с. 21, 26.

23. Абакумов О. В. Артополот і Аотанія // Іншомовні елементи в ономастиці України. — К., 2001, с. 3 — 19.

24. Феофилакт Симокатта. История...., с. 139 — 140.

25. Иордан О происхождении и деяниях гетов. Getica...., с. 71 — 72, 90 ; Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 55, 56.

26. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994, с. 281, 395.

27. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв. — М., 1982, с. 10 — 90.

28. Там же, с. 11.

29. Седов В. В. Балты и славяне в древности // Проблемы этнической истории балтов. — Рига, 1977, с. 10 — 11.

30. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 34 — 41.

31. Там же, с. 39, 222.

32. Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. — М., 1970, с. 25 — 30.

33. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 39 ; Митрофанов А. Г. Днепро-двинская культура // Белорусская ССР. Краткая энциклопедия. — Минск, 1979, с. 235.

34. Геродот. Історії в дев’яти книгах. — К., 1993, с. 206 — 207.

35. Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. — М., 1979, с. 150 — 151, 188 — 189.

36. Иордан. О происхождении и деяниях гетов // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 1. — М., 1994, с. 115, 159.

37. Терпиловский Р. В. Колочинская культура // Этнокультурная карта территории УССР в І тыс. н. э...., с. 98.

38. Третяков П. Н., Шмидт Е. А. Древние городища Смоленщины. — М. — Л., 1963, с. 3 — 129.

39. Кудрицкий А. В. (п./р.) Бусово поле // Киев. Энциклопедический справочник. — К.,1985, с. 83.

40. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 24 — 26.

41. Там же, с. 15 ; Брайчевський М. Ю. Радянська нвука про походження слов’ян. — К., 1959, с. 19 — 20.

42. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 22, 35.

43. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 57 — 58.

44. Там же, с. 11, 52, 222.

45. Приходнюк О. М. Раннеславянские культуры V — VII вв. и етнополитическая консолидация славян. Территория распространения // Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. — К., 1990, с. 208 ; Абакумов О. В. Вiдгалуження антського дiалекту пiзньої спiльно-праслов’янської мовної єдності за синтезованими лінгво-археологічними свідченнями // Ономастика України I тис. н. е...., с. 19, 21, 25, 26 ; Абакумов А. В. Время Бусово // Экономическая газета. — М., 1999, №21, с. 4.

46. Сабаляускас А. Ю. Литовский язык (парагр. 1) // Языки народов СССР. — М., 1966, с. 501 ; Ванагас А. П. Балтийские языки // Литва. Краткая єнциклопедия. — Вильнюс, 1989, с. 132.

47. Граудонас Я. Е. Первобытно-общинный строй. История // Советсквя Латвия. — Рига, 1985, с. 129 — 131.

48. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 39 — 41.

49. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII — XIII вв. — М., 1982, с. 239.

50. Стрижак О. С. Етнонімія Птоломеєвої Сарматії. — К., 1991, с. 86.

51. Купчинський О. А. Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень (Географічні назви на ?чі?). — К., 1981, с. 132.

52. Стрижак О. С. Етнонімія Птоломеєвої Сарматії...., с. 85.

53. Там же, с. 83 — 84.

54. Там же, с. 84, 87.

55. Шафарик П. И. Славянские древности. Т. I. Кн. II. — М., 1837, с. 54.

56. Иванов В. В., Топоров В. Н. Криве // Мифы народов мира. Т. 2. — М., 1992, с. 15.

57. Приходнюк О. М. Пеньковская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э...., с. 92.

58. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 46 — 58.

59. Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1949, с. 422.

60. Хабургаев Г. А. Этнонимия “Повести временных лет” в связи с задачами реконструкции восточно-славянского глоттогенеза. — М., 1979, с. 109 ; Крысько В. Б. Древний новгородский диалект на общеславянском фоне // ВЯ. — M., 1998, №3, с. 74 — 93.

61. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 66, 226 ; Петровский Н. М. О новгородских словенах // Известия ОРЯС РАН. Вып. XXV. — Пг., 1922, с. 356 — 389.

62. Феофилакт Симокатта. История...., с. 180 ; Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 46 — 47.

63. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 52 — 53.

64. Стрижак О. С. Етнонімія Птоломеєвої Сарматії...., с. 86.

65. Приходнюк О. М. Пеньковская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э...., с. 78 — 79.

66. Там же, с. 78 — 79, 181.

67. Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987, с. 16 ; Прокопий из Кесарии. Война с готами...., с. 296 — 298.

68. Мерперт Н. Я. Авары // СИЭ. Т. 1. — М., 1961, с. 62.

69. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 19, 20, 28.

70. Абакумов О. В. Поліський аспект балто-слов`янського питання // Ономастика Полісся...., с. 148.

71. Трубачёв О. Н. Названия рек Правобережной Украины. …, с. 99 — 101, 263.

72. Баран В. Д. Пражская культура // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э...., с. 76 — 85, 180.

73. Стрижак О. С. Етнонімія Птоломеєвої Сарматії...., с. 83 — 84.

74. Там же, с. 87 ; Мавродин В. В. Древняя Русь. — Л., 1946, с. 64.

75. Москаленко А. Е. Древние славяне // История южных и западных славян. — М., 1969, с. 13.

76. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 55 — 56 ; Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. — К., 1961, с. 124 — 125.

77. Абакумов О. В. Вiдгалуження антського дiалекту пiзньої спiльно - праслов’янської мовної єдності за синтезованими лінгво-археологічними свідченнями // Ономастика України I тис. н. е...., с. 23.

78. Кухаренко Ю. В. К вопросу о происхождении зарубинецкой культуры // Советская археология. — М., 1960, №1, с. 289 — 300.

79. Абакумов О. В. Вiдгалуження антського дiалекту пiзньої спiльно - праслов’янської мовної єдності за синтезованими лінгво-археологічними свідченнями // Ономастика України I тис. н. е...., с. 26.

80. Там же, с. 19, 26.

81. Прокопий из Кесарии. Война с готами...., с. 297 — 298 ; Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 28.

82. Певтингерова карта // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 1. — М., 1994, с. 63 — 68.

83. Козак Д. Н. Пшеворская культура и волыно-подольская группа // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э...., с. 8, 25 — 26 ; Козак Д. Н. Пшеворская культура Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. — К., 1990, с. 22.

84. Козак Д. Н. Пшеворская культура и волыно-подольская группа // Этнокультурная карта территории УССР в I тыс. н. э...., с. 32.

85. Там же, с. 6, 8, 32 — 34.

86. Бернштейн С. Б. Славянские языки // Большая Советская Энциклопедия [БСЭ]. 3-е изд. Т. 23. — М., 1976, с. 552 — 553.

87. Иордан. О происхождении и деяниях гетов // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 1...., с. 111.

88. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті...., с. 281 — 282.

89. Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1979, с. 101 — 133.

90. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 42.

91. Слово о полку Игореве // БВЛ. Сер. 1. Т. 15. — М., 1969, с. 202.

92. Повесть временных лет // БВЛ. Сер. 1. Т. 15...., с. 28.

93. Бернштейн С. Б. Славянские языки // БСЭ. 3-е изд. Т. 23...., с. 552.

94. Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. — К., 1979, с. 17.

95. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті...., с. 283.

96. Удальцова З. В. Переселение народов // БСЭ. 2-е изд. Т. 32. — М., 1955, с. 457.

97. Москаленко А. Е. Древние славяне // История южных и западных славян...., с. 12.

98. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті...., с. 287.

99. Кондрашов Н. А. Старославянский язык // БСЭ. 2-е изд. Т. 40. — М., 1957, с. 513.

100. Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв...., с. 19, 20.

101. Кондратьева В. Н. Словения. Исторический очерк // БСЭ. 2-е изд. Т. 39. — М., 1956, с. 349.

102. Бромлей Ю. В. Словения в VII — XV вв. // История южных и западных славян...., с. 51.

103. Наумов Е. П. Югославия. Исторический очерк // СИЭ. Т. 16. — М., 1976, с. 702, 748.

104. Плотникова О. С. Словенский язык // БСЭ. 3-е изд. Т. 23...., с. 579.

105. Бромлей Ю. В. Словения в VII — XV вв. // История южных и западных славян...., с. 52.

106. Прокопий из Кесарии. Война с готами...., с. 156, 295, 319 — 320, 365 — 366.

107. Там же, с. 296 — 297.

108. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica...., с. 71.

109. Com?a M. Direction et etapes de la penetration des Slaves vers la Peninsule Balkanique aux VI e — VII e siиecl (avec un regard spesial sur le territoire de la Roumanie) // Balkano-Slavica. — Beograd, 1972, p. 9 — 28 ; Teodor D. Gh. La penetration des Slaves dans les regions du S-E de l’Urope d’aprиs les donnees archeologiques de regions orientales de la Roumanie // Balkano-Slavica. — Beograd, 1972, p. 29 — 42.

110. Прокопий из Кесарии. Война с готами...., с. 365 — 366.

111. Константин Багрянородный Об управлением империей. — М., 1991, с. 135, 137.

112. Стрижак О. С. Етнонімія Птоломеєвої Сарматії...., с. 168 — 193.

113. Бромлей Ю. В. Формирование феодальных отношений у хорватов в VII — XІІ вв. // История южных и западных славян...., с. 44 — 45.

114. Там же, с. 45 — 46.

115. Толстой Н. И. Сербско-хорватский язык // БСЭ. 2-е изд. Т. 38. — М., 1955, с. 556.

116. Москаленко А. Е., Бромлей Ю. В. Возникновение феодальных отношений у сербов в VII — XІІ вв. // История южных и западных славян...., с. 33.

117. Там же, с. 33 — 34.

118. Наумов Е. П. Югославия. Исторический очерк // СИЭ. Т. 16...., с. 748.

119. Грот К. Я. Венгрия // Энциклопедический словарь. Изд. Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. П./т. №10. — СПб., 1902, с. 883 ; Москаленко А. Е., Бромлей Ю. В. Социально-экономическое и политическое развитие Хорватии в XII — начале XVІ вв. // История южных и западных славян...., с. 47 ; Половинкин Ир. Н. Сербы // Энциклопедический словарь. Изд. Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. П./т. №10. — СПб., 1902, с. 883.

120. Москаленко А. Е., Бромлей Ю. В. Сербия во второй половине XII — XІV вв. Турецкое завоевание // История южных и западных славян...., с. 37 — 42.

121. Москаленко А. Е., Бромлей Ю. В. Босния и Герцеговина в XII — XІV вв. // История южных и западных славян...., с. 42 — 44.

122. Петров В. П. Етногенез слов`ян : Джерела, етапи розвитку і проблематика. …, с. 56.

Абакумов О. В.

Comments