Мовна ілюзія Гітанаса Науседи ["2000". К., 2021. №12, интернет-версия]

Мовна ілюзія Гітанаса Науседи.


      Президент Литви, виступаючи 19 березня ц.р. з трибуни Верховної Ради, торкнувся українській мовної проблематики.

   «Звертаюся до вас давньою і достойною мовою», – сказав литовський гість під оплески нардепів. «Багато століть тому ми
були поряд одне з одним і навіть мали спільну державу, торгували, вели культурний обмін».
    Г.Науседа своєю тезою про «давнюю мову», явно мав на увазі відому дилетантську псевдо-гіпотезу про те, що сучасна
українська мова (поруч із сучасною білоруською!) – безпосередній нащадок офіційної мови ВКЛ (Великого князівства
Литовського, Руського і Жмойського). Т.зв. – старо-білоруської (або ж інакше – «західно-руської)!
            А хіба ж це так?
    І.П. Котляревський, писемно оформлюючи (на межі 18-19 ст.) сучасну українську мову, однаково абстрагувався як від т.зв.
«російської» (києво-руської) офіційної мови, так і від старобілоруських текстів, які ще зберігалися на горищі маєтку
Котляревських.
      Та й з точки зору порівняльно-історичного мовознавства (лінгвістичної компаративістики) сучасні українська (полтавсько-
черкаська) й білоруська мови семантико-граматично рівновіддалені як між собою, так і кожна з них з «російськрю» (києво-
руською). Більш того! Серед сучасних дилетантів дуже поширене відчуття того, що «російська» (києво-руська) і українська
(полтавсько-черкаська) мови більш зрозумілі між собою, аніж білоруська до української, чи до «російської». Це, звісно, не так,
але досить суттєво руйнує міфологему про більшу близькість говірок гродненця й черкашанина, аніж мовлення останнього і
вологодця.
    Іван Котляревський впровадив до друку полтавсько-черкаську мову, але остання у розмовному вигляді сформувалася
«трохи» раніше. В 15 – 16 ст.!
_______
     В класичній лінгвістичній компаративістиці фігурує уявлення про випадки т.зв. «койне». Або ж, по нашому, – «суржику».
     Коли носії 2-х близько-споріднених мов (чи діалектів) розселюються черезполосно і, спілкуючись між собою, формують
проміжну (з означених 2-х мов-діалектів) говірку. ЇЇ ж хтось один спочатку декламує у піснях, а потім хтось інший оформлює й
писемно. Проте такий «суржик» можливий лише при взаємодії 2-х діалектів, семантико-граматична спорідненість яких (одного
до іншого) менша 1000 років.
      Якщо ж ця спорідненість більша, то «койне» не можливе. В такому випадку одна мова (один діалект) асимілює іншу мову
(інший діалект). Або ж вони обидві збережуються серед своїх первісних носіїв.
    Сформований же зазначеним вище «койнізаційним» процесом «суржик» природно виявляється семантико-граматично
рівновіддаленим поміж обох «койнізаторів».
    Наприклад! Сучасна англійська мова – нащадок мерсійського (оксфордського) англо-саксонського діалекту 9 – 14 ст.
Останній ж сформувався раніше (в 6 – 8 ст.), як «суржик» пра-нортумбрійської (англської) і пра-уессекської (західно-
саконської) тодішніх говірок. В процесі тодішнього мішаного розселення саксів і англів на терені майбутньої Мерсії.
    Проте, як для «стівенсонського» [«Острів скарбів»!] ейвонського хлопчика з під Бристолю – Джіма Хокінса (природного
носія уессекскої мови), так і для зовсім юного Роберта Бернза (носія нортумбрійської мови і майбутнього великого поета), який
тоді мешкав десь між Йорком та Едінбургом, – офіційна англійська ділова мова у 1765 році – була однаково «недо-зрозуміла».
    Хоч більшість сучасних мов не «койнізаційного», а дисиміляційного походження, проте десятки відомих мов нашої планети
«суржики»: грецька, німецька, англійська (як показано вище!), каталонська, болгаро-македонська, сербо-хорватська,
словенска, киргизька, обидві сербо-лужицькі, горно-кримськотатарська тощо.
      У т.ч. й суто-українська (полтавсько-черкаська) мова – теж «койне».
     В останній третині 14 ст. на більшість тодішніх південно-руських земель поширилася ВКЛ (Велике князівство Литовське,
Руське і Жмойське). Впродовж же 15 ст. зазначена держава відвоювала значні лісостепові терени у ординських й пост-
ординських структур. Півд. Київщина, Черкащина і Полтавщина зазнали своєрідної східно-слов“янської «реконкісти».
     Відвойовані землі заселяли як вихідці з Центрального Полісся, так і прибульці («бояри», їхні «військові слуги», прості
«сяляни») з «глибинної Литви» (Білорусі). Сформувалася мовна черезполосиця на свого роду проти-постординському
«фронтирі». Що й стимулювало формування «койне» між києво-руською («російською») й старобілоруською (західно-руською) тодішніми мовами.
__________
    Інші ж південно-руські (києво-руська, східно-поліська, галицько-наддністрянська, гуцульська, буковинська, центрально-
поліська, бойківська, лемківська, волиняцька і західно-поліська) та й реліктові давньо-східнослов“янські «першо-шахматівські»
(марамороська, боржавська, південно-верховинська і ужанська) мови-діалекти-говірки мають свої особливі порівняльно-
мовознавчі студії. Як «койнізаційні», так й дисиміляційні!
      Проте «скрипниківські» та «пост-скрипниківські» кабінетні «псевдо-койнізаційні» комбінації полтавсько-черкаської мови з
галицько-наддністрянською за останні 100 років – нівелюють теперішню офіціозну (нібито-українську) мову сучасних
навчальних закладів, роблячи її суто-письмовою – книжною.
    Але не живою, не розмовною! Такою, якою була (не живою!) старобілоруська мова у Києві, та й в усій «підлитовській»
 Україні в 15 – 16 ст.
    Якби «скрипниківська» мова була б не кабінетною, а формувалася широким мішаним розселенням полтаво-черкашан і
 галичан та й «койнізацією» між собою обох їхніх діалектів, то «скрипниківка» (або ж «пост-скрипниківка»!) можливо стала би «живою».
________

        P.S. Гітанас Науседа у своєму виступі міг би зазначти те, що мова Великого князівства Литовського (старобілоруська)
мала значний вплив на формування української (полтавсько-черкаської) мови.
     Але не було тотожності в 15 – 17 ст в побутовому мовленні полтавця й віленця. А тим паче – в говірках полочанина й
киянина. Проте простому полтавцю і міщанину-киянину доводилося іноді слухати владного оповісника, який промовляв до них
 не дуже зрозумілою їм – полоцько-віленською офіціозною мовою.    
          Та й простий киянин і полтавський рядовий козак тоді теж не дуже розуміли мовлення одне одного. Києво-руського
(«російського») й полтавсько-черкаського!



        Абакумов Александр Васильевич. Киев. 19.03.2021 р.

Comments