Лінгвоцид Києва (А чи «російська» руська мова?)


Лінгвоцид  Києва
(А чи «російська» руська мова?)

Перше півріччя 2019 року відзначилося для нашої держави законодавчими та адміністративними заходами щодо функціонування української мови. Але що вважати українською мовою? На якому з південно-руських (українських) особливих діалектів її базувати?

Цих діалектів (якщо абстрагуватися від дуже давно дисимільованих давньо-східнослов'янських підкарпато-русинських: марамороського, боржавського, південно-верховинського і ужанського) з десяток. Розглянемо з них тількі ті, які вже набули писемно-літературні форми.

1) Полтавсько-черкаський варіант-діалект. Мова І. Котляревського, Гр. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського, П. Тичини і баг. ін.).

2) Наддністрянський (галицький). Творчість М. Шашкевича, І. Вагілевича, Я. Головацького, І. Франка (попри переклад його творів полтавсько-черкаською мовою в 1920‑х рр. у Харкові), Н. Кобринської, В. Стефаника та ін.

3) Буковинський. Літературний доробок Ю. Федьковича, О. Кобилянської та деяк. ін.

4) «Скрипниківський» кабінетний суржик (койне) 1-то і 2-го з вище перелічених діалектів. Це не народний суржик, який виникає завдяки мішаного розселення носіїв 2‑х споріднених говірок і формування поміж ними обома – перехідного діалекту. «Скрипниківка» ж виникла впродовж 1926 – 1928 рр. (внаслідок тодішніх спільних засідань фахівців з полтавсько-черкаської і наддністрянської мов) в харківских кабінетах Народного Комісаріату Освіти, очолюваємого тоді – М. Скрипником.

Використовувався частково у творчості літераторів і публіцистів УСРР – кін. 1920‑х – 1-Ї пол. 1930‑х рр.; Галичини – 1930‑х – 1‑ї пол. 1940‑х рр.; укр. діаспори – з 1930‑х рр. й понині.

5) Т. зв. «російська» мова. Вона така ж російська (в значенні РФ‑івська), як і англійська – «американська».

Англійська мова стала домінувати в північно-американських штатах (кол. колоніях Вел. Британії) сер. XVIII – поч. XIX ст., асимілюючи там мови більш давніших прибульців. Носіїв голландської, нортумбрійської, уессекської і німецької мов.

Так і на Русі. «Російська» (руська) мова сформувалася в Сер. Наддніпрянщині і в долині Десни («Слово о полку Ігорєвє» – Київ, 1187 р.; «Слово о погібєлі Зємлі Русской» – Київ, 1238 р., «передмова» до церковнослов'янськомовної «Кієвской псалтирі» – Київ, 1397 р., «Повєсть о Дракулє» – Київ, 1500 р.). Впродовж 12 – 16 ст. руська мова поширилася на північний схід і північ, асимілюючи сіверянський, радиміцький, в'ятицький (старо-московські берестяні грамоти), кривицький (старо-тверські берестяні грамоти) та ільмено-словенський (старо-новгородські берестяні грамоти) давньо-східнослов'янські діалекти.

Останній з перелічених процесів асиміляції був блискуче описаний А. Залізняком [Древненовгородский диалект. 2‑е изд. – М., 2004. – С. 5, 284 – 285]. Автор, а також Б. Крисько і В. Янін, – переконливо показали поступове (впродовж сер. XII – поч. XIV ст.) поширення в Граді-над-Ільменем київської мови та заміщення нею місцевої.

___________________

А яка ж доля спіткала києво-руський діалект на своїй батьківщині? В Матері Міст Руських?

В Полоцько-Мінському і в Перемишльсько-Галицькому князівствах, в силу їхніх специфічностей, почали дисимілюватися, на базі перенесеної в означені землі вранішньої форми давньокиївского діалекту (зразка тексту «Правди Ярослав Мудрого» – 1019 року), – особливі говірки. У Полоцьку (за князювання Ізяслава Ярославича – «Рогволодича» по діду матері) – десь з межі X – XI ст. В Перемишлі (а потім – в Галичі) – з останньої третини XI ст. (Рюрік, Володар та Василько Ростиславичі).

Більшість ж давньоруських земель в 11 – 14 ст. продовжували орієнтуватись на київський мовний взірець та його семантико-граматичну динаміку у часі.

До сер. XIV ст. сформувались у достатньо виразні діалектно-особливі говірки Литви-Білорусі і Галичини. Останню ж, окрім того, з сер.13‑го і до поч. 16‑го ст. охопили (разом з Волинню) нові складні (у т. ч. як койнізаційні [суржикаційні], так і дисиміляційні) лінгвістичні метаморфози.

З формуванням Великого князівства Литовського, Руського і Жмойського (ВКЛ) і його територіальної (на схід і, особливо, на південь) експансії, поширюється на нові терени полоцько-мінсько-віленський діалект (старобілоруська мова, інакше – західноруська мова). З відвоюванням ВКЛ у пост-ординських улусів значної лісостепової смуги майбутньої України, на означений «фронтір» (східноподільско-черкасько-полтавські землі) сунули мігранти не тільки з Сер. Наддніпрянщини, але й з «глибинки» ВКЛ. З Білорусії. Звідти прізвища: Литвини, Литвиненки, Литвяки, Литовченки, Шумейки, Борейки, Цибульки, Прокопені і баг. ін.

Обидва субетноси розселялися на «фронтірі» мішано. Сформувалося койне (суржик) києво-руського і старобілоруського діалектів. Це койне і стало основою полтавсько-черкаської («суто»-української) мови.

На інших теренах майбутньої України відбувалися різні койнізаційні та дисиміляційні процеси. Але києво-руська мова в XV – XVII ст. зберігалася в Матері Міст Руських і в Центральному Поліссі. Старобілоруська мова в Києві була тоді однією з офіціозних, але вона не була поширена у побуті. В якому продовжувала домінувати саме руська мова. В грудні 1648 року, наприклад, «спудеї» Києво-Братського Колегіуму привітали З.‑Б. Хмельницького руською мовою [Яковенко Н. М. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Київ, 1997. – С. 211 – 212].

Та й в Гетьманскій Канцелярії (в Чигирині) близько третини текстів було (в 1648 – 1658 рр.) написано «російською» мовою, 60% – старобілоруською (не побутовою на Україні!), 5% – польською, 2% – старо-наддністрянською (частина переписки зі Львівським магістратом). Полтавсько-черкаська мова тоді ще була (до «Енеїди» І. Котляревського – 1798‑й рік) безписемною, але інколи попадала (в 16 – 18 ст.) в руські, старобілоруські, польські та чеські тексти. У вигляді записаних пісень. Як наприклад відома пісня «Їхав козак за Дунай».

Півнчіно-східні та північні руські землі і далі (в 14 – 15 ст.) додержувалися взірцям мовної динаміки Києва і Київської Митрополії (попри періодичним переїздам митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі і навпаки). А потім, до сер. XVII ст. (впродовж подальших 150 років), мови Києва і Пост-Суздальщини не встигли суттєво дисимілюватися. Після ж Переяславської Ради міні-діалектний союз Києва і колишньої Суздальщини був поновлений.

Мова «спудеїв» Києво-Могилянської Академії, Ф. Прокоповича, Ст. Яворського, Гр. Сковороди майже не відрізнялася (наприк. XVII – XVIII ст.) від мови протопопа Аввакума – В. Татищева – М. Карамзіна.

Більш того! Ціла плеяда російських письменників (О. Сумароков, В. Тредіаковський, М. Ломоносов [частково], Г. Державін, Д. Фонвізін, Я. Княжнін, О. Радіщев, О. Шишков, І. Крилов, Д. Давидов [ранній етап творчості], В. Кюхельбекер, О. Грибоєдов та баг. ін.) писали саме київским (прокоповичсько-шишковським) міні-варіантом києво-руської мови.

Міф же про те, що «російська» мова на Україні «чужинець», оприлюднив свого часу (в сер. XIX ст.) П. Куліш. До нього (І. Котляревський, Гр. Квітка-Основ'яненко, М. Гоголь, Є. Гребінка) – полтавсько-черкаське і «московське» наріччя – просто вважалися варіантами (без уточнення їхніх теренів!) руської мови. Пантелеймон Куліш з однодумцями, догматизуючи факт руськомовності приїжджих (з Санкт-Петербургу і Москви) урядовців, чиновників і військовиків, не побачили такої ж руськомовності («російськомовность» від них!) серед докорінних киян.

Центральне Полісся (без Київської Округи Руського Царства) в останній третині XVII ст. зазнало масової міграції мешканців Черкащини, які тікали звідти «завдяки» протурецькій орієнтації гетьмана П. Дорошенка і наслідків цього «союзу». А саме – розору чигирино-черкаського краю турецько-татарськими походами. Центрально-поліський діалект отримав значного лексичного впливу біженців-черкашан, але зберіг києво-руську семантико-граматичну основу.

_________________________

Міждержавна напруга – не аргумент для відмови від спільної мови з державою-опонентом.

Велика Британія двічі (в 1776 – 1883 рр. та в 1812 – 1814 рр.) воювала з США, але від цього не стала відмовлятися від англійської мови. Не стала переходити на нортумбрійську (творчість Р. Бернса та ін.), на уессекську чи на «кокні»-діалект. Попри те, що в 1812 році відсоток англомовних мешканців в США був вищий, ніж аналогічний процент у Великій Британії (навіть без Ірландії).

«Гібридна війна» Лондона проти Вашінгтона (на боці «конфедератів» – «діксі») в 1861 – 1865 рр. не призвела, в свою чергу, до відмови «федералістів» – «янкі» від мови агресора – британців. Хоча в північних штатах тоді була ще значна німецькомовна спільнота. Гол. чином з представників міграційних хвиль 2‑ї чверті – сер. XIX ст.

_________________________

Щодо юридичного аспекту українських мовних колізій!

В законі про мову не конкретизується та обставина, яка з українських (південно-руських) писемних мов мається там на увазі. Полтавсько-черкаська, наддністрянська (галицька), «скрипниківська», києво-руська чи буковинська.

Треба орієнтуватись, в першу чергу, на найпоширенішу з них. Як на Україні, так і на планеті. Ще й на ту з українських мов, яка є однією з 6 офіційних мов ООН. В обох випадках це одна й та сама мова.

Треба базуватися на києво-руській формі української мови!

Якою творили Ст. Яворський, Ф. Прокопович, Гр. Сковорода, В. Капніст, М. Гоголь, Є. Гребінка, Т. Шевченко (прозові твори), Гр. Данилевський, В. Короленко, М. Волошин, М. Зощенко, К. Паустовський, Б. Чичибабін, А. Курков та ін.

Але цю мову, на жаль, вже 28 років пригноблюють на її ж батьківщині. В Києві! Там де на сьогодні кількість руських шкіл зменшена до семи. З майже 500 існуючих у місті. Це 1.4% шкіл у Києві. Автохтонна руська мова дискримінується в своїй же колисці! Це фактично лінгвоцид. Упевненість же частини української спільноти в кулішівському міфі (про «російськість» руської мови!), цю спільноту не виправдовує. Злочин кримінален! Попри неосвіченності злочинця про здійснення ним порушення прав людини.

Щодо ж 10 статті в Конституції України, то як там трактувати тезу про «захист російської мови»?

Нею можна вважати ільмено-словенський діалект! Мову старих новгородських берестяних грамот. Філологи-археографи здобули цих давніх листів тисячами і розробили «новгородсько-берестяну» граматику. Це зараз найвідоміша (після «киЇвської» мовної інфрагрупи та підкарпато-русинської групи діалектів!) давньо-східнослов'янська архаїчна говірка.

Якщо який-небудь громадянин вивчить цю старо-новгородську мову і почне нею розмоляти на території України, то його потрібно захищати. Згідно з 10 статті Конституції України.

Руська ж мова – одна з українських!


Comments